Безсоння
Шрифт:
— Чудово, — тужливим голосом людини, що звикла розмовляти сама з собою, мовив Ед. — Набагато краще. Ненавиджу всі ці питання. Вони лише…
Побачивши свою закривавлену руку, Ед замовк. Він підняв її, уважно оглянув, потім знову стиснув у кулак. Величезний осколок скла упився в плоть над першою фалангою середнього пальця. Ед витяг його зубами, виплюнув, тоді (у Ральфа від цього жесту кров застигла в жилах) провів кривавим кулаком спершу по одній, потім по другій щоці, залишаючи червоні мітки. Він потягнувся до прикріпленої на стіні еластичної кишені, дістав дзеркальце й помилувався зразком бойового живопису. Мабуть, отримав задоволення,
— Пам’ятай, що сказав цей соня, — низьким, тужливим голосом порадив собі Ед, а потім надавив на штурвал. Ніс «Чирокі» спрямувався до землі, стрілка альтиметра повільно відступала назад. Тепер просто під ними розкинувся Деррі. Місто скидалося на жменю опалів, розкиданих по темно-блакитному оксамиту.
З отвору в коробці, що розмістилася на кріслі другого пілота, виходили два тонких дротики, приєднані до дверного дзвінка, прикрученого до підлокітника Едового крісла. Ральф вважав, що як тільки в полі зору з’явиться Громадський центр Деррі, Ед покладе палець на білу кнопку, почавши у такий спосіб свій акт камікадзе. А перед самим тараном будинку натисне на кнопку. Бабах — і прощай, життя.
«Розірви дроти, Ральфе! Від’єднай їх!»
Чудова ідея, але був один недолік: на цьому рівні Ральф не міг порвати навіть павутину. А це означало, що йому доведеться опуститися в країну шот-таймерів. Та щойно він приготувався до спуску, як праворуч від нього пролунав м’який голос, що окликнув його на ім’я:
(— Ральфе).
Праворуч? Неможливо. Праворуч нічого не було, крім крісла другого пілота, борту літака й сутінкового повітря Нової Англії. Поздовжній шрам на руці Ральфа почав поколювати, як нитка розжарювання в електрообігрівачі.
(— Ральфе!)
Не дивися. Взагалі не звертай уваги.
Але він не міг. Якась величезна, потужна сила налягла на нього, і голова почала повертатися. Він пручався, усвідомлюючи, що кут крену літака збільшується, але й це не допомогло.
(— Ральфе, подивися на мене — не бійся.)
Він зробив останню розпачливу спробу не послухатись, але вона не вдалася. Голова Ральфа продовжувала повертатися, і раптом виявилося, що він дивиться на свою матір, що вмерла від раку легень чверть століття тому.
Берта Робертс сиділа у плетеному кріслі-гойдалці на відстані метра-півтора за бортом кабіни літака. Вона в’язала, погойдуючись над поверхнею землі. На її ногах були тапочки, оторочені хутром норки, — Ральф подарував їх матері на день її п’ятдесятиліття. Плечі Берти вкривала рожева шаль. Значок з політичним гаслом — «ПЕРЕМОЖЕМО РАЗОМ З ВІЛКІ!» [57] — скріплював шаль на грудях.
«Усе правильно, — подумав Ральф. — Вона носила такі значки замість прикрас — це була її маленька пристрасть. Як же я міг забути?»
57
У 1978 р. республіканець Вільям Коен, що балотувався від штату Мен, переміг на виборах у сенат Вільяма Гетевея.
Єдиною невідповідністю, що вразила Ральфа (більше, ніж те, що вона була мертва, але в цю мить розгойдувалася в кріслі на висоті шести тисяч футів), було яскраво-червоне в’язання в її руках. Ральф ніколи не бачив, щоб матір в’язала, не був навіть упевнений, що вона володіла цим мистецтвом, однак мати
(— Мамо? Ма? Це справді ти?)
Спиці завмерли, коли вона відірвалася від кривавого полотна. Так, це його мати — принаймні, такою запам’ятав її Ральф. Вузьке обличчя, брови дашком, карі очі й тугий вузол каштанового із сивими пасмами волосся. І лише стиснуті губи виказували підступ… Поки вона не посміхнулася.
(— Ральфе Робертсе! Я здивована твоїм питанням!)
Однак це не відповідь, подумав Ральф. Він хотів вимовити це вголос, але вирішив, що краще промовчати. Праворуч від Берти в повітрі зависла молочно-біла пляма. Коли Ральф глянув на неї, пляма потемніла, перетворившись у підставку для журналів, яку Ральф зробив у майстерні під час навчання в коледжі. На підставці стосик журналів «Рідерз дайджест» і «Лайф».
Тепер земля далеко внизу зникла, покриваючись коричневими й темно-червоними квадратиками, перетворюючись на лінолеум на підлозі кухні в будинку його дитинства на Річмонд-стріт у Мері-Мід. Спершу крізь підлогу просвічувала земля, геометричні смужки ферм, але потім це зникло. Примарна молочна пляма перетворилася на маминого ангорського кота, що лежав на підвіконні й спостерігав за чайками. Кіт пішов із життя приблизно в той час, коли Ден Мартін і Джеррі Льюїс перестали разом знімати фільми.
(— Той старий має рацію, мій хлопчику. Не треба втручатися в справи лонґ-таймерів. Подбай про свою маму і не думай про те, що тебе не стосується. Не переч мені.)
«Подбай про свою маму… Не переч мені!»
Ці слова прекрасно виражали погляди Берти Робертс на мистецтво виховання дітей. Чи це стосувалося заборони на купання раніше ніж через годину після їжі, чи купівлі картоплі в пройдисвіта Баверса, який намагався покласти на дно пакета гнилі овочі. Пролог («Подбай про свою маму») і епілог («Не переч мені») завжди були однакові. А якщо тобі не вдавалося подбати або не вдавалося не перечити, на сцену виступав Материнський Гнів, і тоді помагай тобі Бог.
Берта схопила спиці й знову заходилася в’язати, знімаючи червоні петлі пальцями, що відливали червонуватим світлом. Ральф вважав, що це лише ілюзія або просто фарба на шерсті виявилася нестійкою і перейшла на пальці матері.
Її пальці? Яка дурнувата помилка. Її пальці.
Ось лише… Над верхньою губою жінки пробивалися вусики. Довгі. Неприємні. І незнайомі. Ральф пам’ятав ніжний пушок над верхньою губою матері, але вусики! Ні. Це було щось нове.
«Нове? Нове? Про що ти думаєш? Вона вмерла через два дні після замаху на Роберта Кеннеді в Лос-Анджелесі, то що ж нового могло з’явитися в ній?»
Дві площини, стикаючись, розпливалися обабіч Берти Робертс, утворюючи стіни кухні, у якій вона проводила стільки часу. На одній стіні висіла знайома Ральфові картина, що зображала сімейство за обідом — батько, мати і двоє діток. Вони передавали один одному картоплю й качани кукурудзи, згадуючи, здавалося, кращі дні. Ніхто з них не помічав п’яту людину — бородатого чоловіка в білому. Причаївшись у кутку, він спостерігав за ними. «ХРИСТОС, НЕВИДИМИЙ ВІДВІДУВАЧ» — було написано внизу картини. Хоча Ральф пам’ятав, що Христос був добрим, соромливим і навряд чи годився на роль таємного підслуховувача й підглядача. Ця версія Христа, однак, мала вигляд холодно замислений… Оцінюючий… На щоках цього чоловіка в білому горів рум’янець, немов він почув щось, що викликало в ньому лють.