Безсоння
Шрифт:
— Так, — погодився Ральф. — Розумію. Елен, чому б тобі не прийняти пігулку — і хай воно йде все так, як іде?
— Я так і зроблю, але спершу мені хотілося б подякувати тобі.
— Ти ж знаєш, це зовсім не обов’язково.
— Навряд чи я що-небудь знаю напевно, — сказала Елен, і Ральф з радістю відзначив легкий спалах емоцій у її голосі. Це означало, що й ця неодмінна частина натури Елен Діпно, як і раніше, з нею. — Я дотепер зла на тебе, Ральфе, але я рада, що ти не піддався моєму проханню не телефонувати в поліцію. Знаєш, саме цього я й боялася. Жахливо боялася.
— Елен, я… — Голос його пролунав
— Не треба про це. Будь ласка. Я знову розплачуся. У мене більше не залишилося сил для сліз.
— Добре. — Ральфові хотілося запитати багато про що, пов’язане з Едом, але для розпитів зараз навряд чи був доречний час. — Можу я відвідати тебе завтра?
Секунду повагавшись, Елен відповіла:
— Не думаю. Принаймні, не так швидко. Мені потрібно самій подумати, багато чого зрозуміти й вирішити, а це буде вкрай важко. Але я обов’язково зателефоную, Ральфе. Гаразд?
— Добре. Усе нормально. А що буде з будинком?
— Чоловік Кенді закриє його. Я передала йому ключі. Гретхен Тіллбері сказала, що Ед не повинен з’являтися в будинку навіть за позовною книжкою або зміною білизни. Якщо буде потреба, він дасть свої ключі поліцейському, і той принесе все, що потрібно. Гадаю, Ед відправиться у Фреш-Гарбор. Там для працівників лабораторії є маленькі котеджі, Вони досить привабливі… — Короткий спалах вогню зник з мови Елен. Тепер у її голосі залишилася тільки пригніченість, надлам. Вона здавалася дуже, дуже втомленою.
— Елен, я такий радий твоєму дзвінку. Не хочу тебе обманювати, він приніс мені полегшення. А тепер спробуй заснути.
— А як ти, Ральфе? — несподівано запитала Елен. — А ти спиш у ці дні?
Поцілила в болюче місце. Ральф ледь устояв перед спокусою висповідатися.
— Трохи… Не стільки, скільки хотілося б. Менше, ніж мені необхідно.
— Що ж, будь уважний до себе. Сьогодні ти був справді хоробрим, зовсім як лицар з легенд про короля Артура, але я думаю, що навіть відважний сер Ланселот час від часу зазнавав поразок.
Ральфа зачепили й здивували її слова. Перед його уявним поглядом промайнула напрочуд виразна картина: сер Ральф Робертс у бойовій збруї на сніжно-білому скакуні й за ним на поні Білл Мак-Ґоверн, його вірний васал, у шкіряному камзолі й своїй незмінній франтівській панамі.
— Спасибі, люба, — сказав він. — Гадаю, це найбільш приємна похвала, висловлена на мою адресу з часів президентства Ліндона Джонсона. Доброї тобі ночі, люба.
— І тобі теж.
Елен поклала слухавку. Ральф, зі слухавкою в руці, задумливо дивився на телефон. Можливо, у нього все-таки буде добра ніч. Після всього, що сталося сьогодні, він таки заслуговує винагороди. А поки що можна зійти вниз, посидіти на веранді, милуючись заходом сонця, і нехай усе йде так, як іде.
Мак-Ґоверн, уже розташувавшись у своєму улюбленому кріслі на веранді, уважно розглядав щось на вулиці й тому обернувся не одразу, коли підійшов сусід. Простеживши за поглядом Білла, Ральф побачив блакитний автофургон, припаркований на узбіччі трохи далі по Гарріс-авеню. На задніх дверцятах машини великими білими літерами
— Привіт, Білле, — мовив Ральф, опускаючись у своє крісло. Їх розділяло крісло-гойдалка, у яке завжди всідалася Луїза, яка часто проводила з ними вечори. Дув легкий вечірній вітерець, особливо приємний після полуденної спеки, і крісло ліниво погойдувалося.
— Привіт, — буркнув Мак-Ґоверн, мигцем глянувши на Ральфа й не бажаючи, певно, відриватися від своїх спостережень, але за мить знову повернувся до нього. — Гей, приятелю, час тобі пристібати мішки під очима, бо ти незабаром почнеш наступати на них. — Ральф подумав було, що це чергова bon mots, [12] якими Білл здобув собі популярність у мешканців Гарріс-авеню, але в очах Мак-Ґоверна була заклопотаність.
— Сьогодні видався клопітливий день, — зітхнув Ральф. Він передав Біллу свою розмову з Елен, опускаючи ті подробиці, якими, на його думку, Елен не хотілося б ділитися з Мак-Ґоверном. До Білла вона ніколи надміру приязно не ставилася.
12
Дотеп, жарт (фр.).
— Радий, що з нею все гаразд. — Мак-Ґоверн трохи помовчав. — Знаєш, що я скажу тобі, Ральфе. Сьогодні ти справив на мене неабияке враження, прямуючи вулицею, як Ґері Купер у «Високому місяці». Можливо, це було те саме, що й божевілля, але як велично! Я навіть трохи злякався за тебе.
Удруге за останні чверть години Ральфа мало не проголосили героєм. І від цього йому стало не по собі.
— Я був надто лютий на Еда, щоб розуміти всю безглуздість свого вчинку. А де був ти, Білле? Я телефонував тобі.
— Вирішив прогулятися, — відповів Мак-Ґоверн. — Захотілося трохи розвіятися. У мене боліла голова й нило в шлунку, відколи Лейдекер і той другий хлопець забрали Еда.
Ральф кивнув:
— У мене теж.
— Невже? — У голосі Білла почувся подив і дещиця скептицизму.
— Правда, — ледь посміхаючись, відповів Ральф.
— Отож, на майданчику для пікніків, там, де збираються ці старі пердуни в спекотні дні, був Фей Чепін, і він спокусив мене зіграти партію в шахи. Це ще той тип, Ральфе. Він вважає себе інкарнацією Рея Лопеса, але в шахи грає, як немовля… До того ж ні на секунду не вмовкає.
— Однак він цілком нормальний, — спокійно заперечив Ральф. Мак-Ґоверн, здавалося, не почув його.
— Там ще був цей моторошний Дорренс Марстеллар, — продовжував Білл. — Якщо ми старі, то він просто предвічний. Дор стояв біля загороди між майданчиком для пікніків та злітним полем і спостерігав, затиснувши в руках томик віршів, як сідають і злітають літаки. Як ти гадаєш, він справді читає ці книжечки чи тримає їх лише для годиться?
— Гарне питання. — Не відповівши прямо, Ральф міркував над словом, яке Мак-Ґоверн ужив для опису Дорренса, — моторошний. Сам він не вживав таких слів, але, поза всяким сумнівом, старенький Дор великий оригінал. Він не був маразматиком (принаймні, Ральф так не вважав); скидалося на те, що його скупі балачки були продуктом розуму, однак трохи зсунутого.