Bitches Get Everything
Шрифт:
– І взагалі, – пафосно каже Тріша, – не говори до мене, бо збиваєш з думки… Я тут уже майже роботу собі знайшла у газеті – на фабриці. Потрібна пакувачка корму для дітей.
– Це такий сухий корм? – морщить лоба Стоґнєвіч. – Типу, кокаїн грубого помолу? Додай води – і вийде їдло з хлоркою. Типу, молока – така хуйня?
– Типу того.
– Нє, галіма робота. – Стоґнєвіч кладе на пательню першу яйце-грінку. Та погрозливо шкварчить.
– А яка не галіма?! – обурено чухається Тріша.
– Ну така, всяка… – в очах Стоґнєвіч читається посилене використання сірої речовини. – Наприклад,
– Кре… шо?
– Ну знаєш, так: коли когось ненавидиш і хочеш виселити з хати, запарюєш десь кілограм креветок. Дев'ятсот грам з'їдаєш сам, не забувши полити лимоном. А сто грам, які лишилися…
– Лишилися?!
– Ну добре, з'їдаєш цілий кілограм, але не викидаєш голови й лушпайки. Акуратненько те все збираєш і запихуєш у трубу карнизу. Вже через пару годин смердіти буде так, що всі немиті піськи перед входом у міську баню атдихают.
– Ух ти! Хочу. На хуй кіно. Давай складати оголошення про наші послуги…
– Та чекай. Це ше не все. Профіль можна розширяти. Як тобі прийомчик «Рибна стєлька»?
– Ану давай.
– Карочє, знаєш, у пінопластових упаковках із курячим чи риб'ячим філе є такий спіцяльний папір на дні – ну, шоби кров вбирати?
– Ага, знаю. Ми ше бульйончик з такого хотіли варити…
– Да! Так от, чекаєш, поки рибне філе в холодильнику здохне – без холодильника, правда, здихає скоріше – викрадаєш стєльку з черевика клієнта (приємніше, канєшно, якби була модельна туфелька на шпильці, але там, кажись, не підкладають стєльок) і за її контуром вирізаєш стєльку № 2 з криваво-смердючого рибного папірчика. І якнайшвидше підкладаєш цю свою «сніжинку» під нормальну стєльку в черевик. Не проканає з непомітним підкладанням – не розстроюйся, поклей на вікна.
– Буде тіпа новий рік у садіку.
– Типу того…
– Ну нічо'. А ще рецепти знаєш?
– Та знаю… але це ващє жесть.
– Кажи. Я вся вніманіє. – І Трішу зненацька накриває минуле: – Вніманіє-вніманіє, гаваріт Германія, вчера пад мастом пай-малі Гітлєра с хвастом…
Навіть Стоґнєвіч дивиться на неї як на пиздувату. А Стоґнєвіч бачила від Тріші вже все.
– А шо таке? – підскакує Тріша. – У вас там в Харкові шо, Дитинтсва не було? Це ж ваші віршики, стопудняк. Бо кацапською мовою. І не кажи мені, що ви по дворах у спальних районах Блока цитували!
– Кого-о?!
– Дідька волохатого. Давай розказуй ще рецепти.
– Та ну тебе, – ображається Стоґнєвіч, – ти мене тут кацапом і дядьком обзиваєш, а я…
– Дідьком.
– Шо?
– Дідьком, а не дядьком. Чортом тобто.
– Да? Ну ладно. Карочє, останній рецепт. «Однояйцеві двері».
– У мене у пса було одне яйце.
– Я його з цим паздравляю.
– Він здох. Точніше, гуцули, підараси, замочили. Але зараз він в раю. Так шо давай, розказуй.
– Ну, значить так. Береш шприц. Пробиваєш голкою дірку в сирому яйці, набираєш повний шприц яйця. І робиш акуратний укольчик обшивці дверей. Якщо сильно ненавидиш власника – процедуру повторити. Яйця тухнуть і смердять так, як можуть смердіти тільки тухлі яйця.
– Або відрижки чувака з сильним харчовим отруєнням. Ру-фус колись так траванувся майонезом, а нєхуй вегетеріанцем між людей…
– Бідний Руфус.
– Ага. Прикинь, падлючі зодчі ще в позаминулому, а то і в минулому столітті для міцності типу – ха-ха, для міцності! – підмішували в цементні розчини яєць. Ото була радість новосельцям. І слава зодчим на віки. Я вже мовчу про фарби Леонардо да Вінчі.
00:00:00:23
Давид красиво курить. Красиво грає в більярд, я можу годинами спостерігати, як він рухається. Він дуже серйозно розмовляє зі своєю кішкою:
– Тихо. Тихо, не верещи. Скаче вона тут.
Він насипає тварюці корм. Тварюка насправді скаче вище голови і відчайдушно верещить у передчутті скорого їдла.
– Терпи, скотина. Зараз дам. Годувалася б ти в ресторанах, навчилася б чекати…
Я регочу так, що мало не падаю зі стільця. Решту ж часу я просто сиджу і спостерігаю. Я не знаю, як називати те, що в мене при цьому всередині.
Якось так, зовсім непомітно, Давид із просто актора, котрого я прицілила собі на одну з головних ролей, раптом перетворився на co-director'a. І я сама тут граю жіночу роль. Сподіваюся, хоч першого плану. Бо на неї повсякчас претендуватиме Давидова, мамуся, але про неї трохи згодом.
А тепер варто розказати про те, що крім приємної інтервенції в моє життя – інтервенції Давида, сталася ще одна. Дивна, невмотивована і якась дешева, чи що. Дешева саме через неякість виконання. Але чогось так буває, що чим грубіше робиться якась гидота, тим важче – бо бридкіше – з нею боротися.
Мені на електронну, а потім уже й на звичайну поштову скриньку з певного часу почали надходити листи з погрозами. Аматорські такі, кострубаті, але від того ще страшніші, бо не були схожі на звичайні листи заздрісників чи поборників моралі, котрими, як громадський туалет глистами, час від часу кишів мій офіційний і-мейл. Як вам, наприклад, таке:
«Грязная сукая все знаю о тибе. Знаю как покупаєш еду в супермаркете и знаю как я ее отравлю. Я знаю где ты живеш и твою машину конченую знаю и номер напамять. Хочешь умереть или я лучше выебу тибя у всех наглазах?»
Такий от герой-любовнік. І все він про мене «знає». Просто тобі лектор товариства «Знання». Параноїдальних схильностей я ніколи не мала, тому особливо й не парилася. А може, й вар-то було б. Тільки от Роздумський щиро переконаний, що:
– Комусь б'ють пику щодня, а комусь ні разу в житті і на ногу в трамваї не наступлять.
– Це точно… Я от взагалі всіх своїх мальчіків по молодості від хуліганів відмазувала, після того як вони мене від тих хуліганів намагалися «захищати». Це тобі не дружину щодня біля метро зустрічати, бо їй страшно додому сім хвилин пройтися.