Блакитна Дитина
Шрифт:
Я-то її розумів, але не так, як інші. Ну, ніяк не міг уявити, як це можна додавати, віднімати, множити й ділити не цифри, а літери! І коли я списував із дошки, що «A+B=C», все моє єство бунтувало, кричало, і мені хотілося задушити кожну оту літеру, як найлютішого ворога!
На другий день у мене в єдиного не було виконане домашнє завдання. Я міг би просто-напросто списати у Ванька, але отой бунтарський протест був сильніший від страху одержати незадовільну оцінку.
Павло Степанович мовчки вислухав мої плутані пояснення, так же
Тільки після дзвінка наказав:
— Після уроків зайдеш до мене.
— Попаде ж тобі на горіхи! — журився разом зі мною Ванько. — Він тебе до смерті занукає.
Коли скінчились уроки, я несміливо постукав у двері завуча.
— Увійдіть!
Павло Степанович, на мій великий подив, цього разу і хвилини не тримав мене біля дверей.
— А, це ти! Ну, проходь!
І коли я підійшов до столу, показав на стілець:
— Ну, сідай!
Я сів — на самісінький краєчок. Дивився на облізлі, аж білі, носки своїх черевиків, а всередині у мене все стискалося в сіренький клубочок.
Павло Степанович пройшовся сюди-туди по своєму тісному кабінеті, зупинився біля мене, поклав на моє плече руку:
— Так не виходить нічого з алгеброю?
Я наважився звести голову, подивитися в обличчя вчителя: очі його сміялися. Спалахували за скельцями веселими вогниками, і не було в них звичної строгості.
Павло Степанович підсунув інший стілець, сів поруч.
— А знаєш, я колись точнісінько так не міг сприйняти, щоб літерами можна було оперувати, як цифрами... А потім алгебра стала найулюбленішим моїм предметом. Ну, давай помізкуємо удвох.
За годину я вийшов од Павла Степановича... Та де вийшов — вилетів! Ушкварив таким галопом, що мало не збив із ніг Ванька, який терпляче чекав на мене.
— Ну, що? Що він там тобі сказав?
Я ухопив його кепку за козирок, насунув її йому аж на очі, закричав щосили на вухо:
— А плюс Б дорівнює С!
З того дня Павло Степанович не здавався мені таким суворим, як раніше. Хоч поважав я його від того не менше.
А от нашого класного керівника Віктора Михайловича ми зовсім не боялися, зате дуже любили. Прямо-таки жити без нього не могли! Він-то без нас ще міг би прожити, а ми без нього — ніяк!
Я вже говорив, що Віктор Михайлович був дуже молодий. І, незважаючи на оту свою молодість, він зовсім не ганявся за напускною солідністю, як це робила більшість молодих учителів. Він був нам скоріше старшим товаришем, аніж строгим керівником, і тому в нас майже не було од нього таємниць.
Пам'ятаю, як взимку, на великій перерві, наш п'ятий «Б» воював із шостим «А». Нас було менше, і шестикласники, незважаючи на наші відчайдушні зусилля, зламали наш опір та й погнали з поля бою.
— Ур-р-а!
Ми ганебно втікали,
Тоді Віктор Михайлович, який стояв саме на ганку, не витримав. Скинув пальто, метнувся нам навперейми.
— Ану, хлопці, за мною!
Схопив грудку снігу і перший побіг назустріч «ворожому війську».
Тепер уже наше «ура» лунало над полем бою. Кричали ми так грізно, бігли за нашим учителем так дружно, що шестикласники після короткої, але лютої сутички кинулись навтікача.
— Стійте, хлопці, лежачих не б'ють! — підняв Віктор Михайлович руку, коли ми, загнавши ворогів у приміщення, поривалися добити їх у коридорі.
Розчервонілі, горді, поверталися ми з великої перерви.
І як же ми пишалися нашим керівником! З яким захопленням дивились на нього! Такого ж червоного, як і його учні, з ніг до голови заліпленого снігом. Бо шестикласники, одбиваючись, у першу чергу намагалися поцілити в нашого командира.
От який наш Віктор Михайлович!
Дуже подобалось нам і те, що він ніколи не звертався до нас із ненависним, остогидлим нам словом «діти». Воно, оте слово, принижувало нашу гідність. Бо як полоти чи копати город, носити воду, рубати дрова, пасти худобу, прибирати в хаті, так ми вже не діти, ми вже дорослі, нас уже й «женити пора» й «віддавати скоро заміж». А як у класі, за партою, так — «діти»!
Особливо допікала нам отими «дітьми» учителька російської мови та літератури Варвара Іванівна. «Здравствуйте, дети», «тише, дети», «дети, будьте внимательны», «кто скажет мне, дети, когда родился Пушкин»... «Дети, дети, дети»,— так і сипалося з її вуст. І одного разу ми змовились мовчати, коли вона буде називати нас дітьми.
— Здравствуйте, дети!
Ми стоїмо і ні пари з вуст.
Варвара Іванівна, що звично розігналась до столу, зупинилася, вражена. їй, мабуть, здалося, що вона просто не почула нашої відповіді.
— Дети, здравствуйте!
Ми й далі затято мовчимо.
По обличчю вчительки поповзли червоні плями.
— В чём дело, дети? Почему вы молчите?.. Ваня Петренко, отвечай мне, в чём дело!
Вона завжди зверталась до Ванька, коли траплялася якась подія в класі. Чомусь була переконана, що мій товариш причетний до всіх витівок.
А все — Ванькова чесна натура. Ніколи не може змовчати, завжди так і вискочить із своїм дурним язиком.
Якось ми писали диктант. З російської мови.
— «Полы сыры», — диктувала нам учителька. — Написали, дети?
Банько, червоний як рак, підняв руку.
— В чём дело, Петренко?
— Варваро Іванівно, я цього не буду писати!
— Почему?
— Бо воно соромітне...
Так і зірвався диктант через Ванькову заяву. Ми давилися сміхом, хихотіли, підштовхували один одного ліктями, показуючи оті злощасні два слова, що на них звернув свою цнотливу увагу Ванько, і наробили стільки помилок, що у Варвари Іванівни аж волосся сторч стало!