Боцман з Тумана
Шрифт:
— І горюче є… Порядок! — розвідник покачав насос, запалив гас. — Дозвольте, товаришу командир, чай приготувати?
— Чай чаєм, — сказав Медведєв, — а от ви, Кульбін, установіть зараз же передавач, та пошлемо шифровку, що прибули на місце призначення і відкриваємо морський пост.
Так була установлена радіостанція на висоті Чайчин дзьоб.
А пізніше, коли затремтіли в ефірі позивні поста і перша шифровка помчала серед вітрів і туманів у хаосі тисячі інших звуків, щоб бути прийнятою у скелі штабу Північного
— У секторі району Особливого призначення запеленгована невідома радіостанція. Тільки що перехоплена частина шифрованої телеграми. Чи простежено за тими росіянами, які висадилися в У-фіорді?
— Поки що росіян простежити не вдалося, але вжиті заходи…
І взятий згодом у полон телефоніст гестапо особливо ясно запам’ятав слова, що їх сказав вслід за цим один гестапівець іншому:
— Ще раз нагадайте майорові Еберсу, що справа його честі і службової кар’єри — якнайшвидше розшукати цих росіян.
Розділ сьомий
ЛЮЛЬКА РОЗВІДНИКА
Далеко на весті, за сизим бар’єром скель, видно було смужку дороги, яка вела невідомо куди. Дорога вибігала з крутої ущелини і знову губилася в горах, що відділяли океан від болотистої тундри. І безкраї океанські брижі здавалися нерухомою драглистою масою, відгородженою од берега сніговою каймою. Але це був не сніг, а піна невпинно бурхаючого внизу океану.
А над Чайчиним дзьобом вічно свистіли урагани, неначе Роза вітрів розцвіла саме тут, на неприступній вершині. І треба було старанно підтримувати карту руками, з усіх боків притискувати її осколками скель, щоб один з налітаючих вихорів не підхопив і не поніс її прямо в море.
З раннього ранку, закутавшись поверх ватника плащ-палаткою, Фролов підповзав до краю скелі, що пахла морем і гірською вологістю, і, обережно виглянувши, влаштовувався якнайзручніше.
Треба було відстояти, вірніше «відлежати», як жартував Фролов, чотиригодинну вахту, обстежуючи в бінокль кожний метр берегових просторів. Перше відкриття Фролов зробив ранком наступного дня.
— Товаришу командир, дивіться!
Медведєв лежав поруч, вітер бив в обличчя, свистів навколо лінз морського бінокля.
— Бачите, — біля висоти шістдесят, ліворуч, курсовий кут сорок!
Медведєв дивився невідривно. Як виросла у півколах бінокля ця ряба плоска скеля! Скеля як скеля. Нічого незвичайного не помічалося на ній…
— Дивіться, товаришу командир, дивіться!
І Медведєв побачив. Скеля повільно рухалася. Почала обертатися навколо власної осі.
— Гармата берегової батареї! — крикнув крізь вітер Фролов.
Та Медведєв і сам бачив: це не береговий граніт, це — гармата, замаскована
Тільки на перший погляд берег здавався ненаселеним і безлюдним. Він жив таємним невпинним життям. Укріплена була кожна висота.
— Значить, недаремно примусили нас пройти сюди такий шлях, — сказав Фролову Кульбін. — Спробували б ми висадитися прямо тут. Дали б нам жару!
Це було після вахти Фролова, коли сигнальник відігрівався у кубрику, пив гарячий чай, який припас Кульбін. Радист не договорив. Стрімкий гул моторів літака насувався зовні. Фролов обережно виглянув.
Майнули темні обриси крил, замерехтіли пропелери — літак пролетів над скелею так низько, що Фролову здалося, побачив окуляри льотчика під прозорим ковпаком кабіни…
Фролов ударив кулаком по коліну. — Як шкода, Васю, що в секреті сидимо. Я б його з автомата вгадав, він би, як миленький, в скелі врізався б. Знаю, як їх збивати, — взяв би на три фігури вперед.
З незвичайною суворістю Кульбін дивився на нього.
— Чого доброго, ти і з секрета вистрілиш. Ех, Дімко, ще, може, згадаємо ми той твій сірник! Недаремно з самого світанку сопки, мов вулик, гудуть. Адже це вони нас шукають.
І справді, німецькі розвідники зранку шастали низько над сопками. Цілий день Агєєв пропадав десь у горах, повернувся лише надвечір. Цілий день Медведєв пролежав над картою біля зрізу скель, а коли стемніло, провів у кубрику нараду.
— Дечого сьогодні добилися.
Він дивився на свіжі позначки, які покривали карту.
— Але наше завдання — не тільки обстежити берег. Ми повинні знайти важливий воєнний об’єкт, схований в цих горах. Бачите, як захищені підступи до нього з моря. Але координати самого об’єкта? Їх треба встановити якнайшвидше!
— Дозвольте, товаришу командир? — присівши навпочіпки, Агєєв посмоктував незапалену люльку.
— Слухаю, старшина.
— Товаришу командир, постежте за дорогою на весті. Я сьогодні від нічого робити туди цілий ранок дивився. Коли в розвідку ходив, до цієї дороги підібрався. Не помітили, — по ній наче мурашки повзуть? Це — люди, вірніше фашисти. А точки трохи більші — це, зрозуміло, грузовики.
Агєєв схилився над картою, провів по ній загорілою рукою.
— Помітив я: коли машина іде на норд-вест, нікого не підбирає, не зупиняється. А коли на обідник, тобто на зюйд-ост, — зупиняється, бере пішоходів. Запитання — чому?
— Об’єкт на зюйд-ості, ясно! — не стримався Фролов. — Ловко підмічено!
— Швидко і неправильно, — похмуро глянув Агєєв. — У норд-вестовому напрямі треба шукати. Чому туди машина нікого не бере? Тому що йде з вантажем. А повертається порожняком, підбирає попутників! У норд-вестовому напрямі заковика.