Боцман з Тумана
Шрифт:
Медведєв вийшов із-за скелі, що прикривала кубрик. Підходив широким квапливим кроком, перестрибуючи з каменя на камінь.
— Ну, старшина, з успіхом! А ми вже думали йти вас шукати…
Агєєв мовчав. Ось зараз командир кинеться до дружини… Треба відійти, не заважати…
— Хто це? — швидким дружнім шепотом спитала жінка. — Ваш начальник?
— Це? — Агєєв здивувався. — Це? Хіба не пізнали? Старший лейтенант Медведєв, ваш чоловік…
— Кого ви привели до нас у гості, боцмане? — запитав Медведєв,
Усі з хвилину мовчали.
— А це… — боцман відступив на крок, він говорив повільно і чітко, — а це громадянка Медведєва, дружина російського офіцера, як вони кажуть… Втекла з німецького рабства… Дозвольте доповісти, товаришу командир, операція закінчена. Доставив льотчика в цілості. А чому ця громадянка назвалася вашою дружиною — хай сама розкаже… — Він не приховував обурення.
— Неначе вона по моїй душі чобітьми пройшла, — признавався він потім.
Жінка мовчала, льотчик запитально дивився на Медведєва.
— Спасибі за службу, боцмане, — уривчасто сказав Медведєв. — З громадянкою поговоримо окремо.
Підійшов до льотчика, взяв під козирок, заговорив по-англійському швидко, тільки, здалося Агєєву, дуже чітко вимовляючи слова. Так говорять росіяни, які навіть добре знають англійську мову.
— Просимо до нас, — сказав Медведєв, простягаючи руку. — Ви офіцер британського повітряного флоту?
Льотчик, широко усміхаючись, потряс руку Медведєва.
— Я командир ланки з авіаносця «Принц Уельський». Маю честь говорити авторським офіцером?
— Так, я радянський морський офіцер, старший лейтенант Медведєв.
— Приємно переконатися, що радянські офіцери так гарно володіють нашою мовою, — люб’язно сказав льотчик. — Дідько його бери, я, капітан О’Греді, не сподівався зустріти таке культурне товариство в цих проклятих горах. Навіть матрос зміг порозумітися зі мною.
— У нас вивчають мову в морському училищі, — холодно сказав Медведєв. — Вибачте, сер, але для нас це ще не ознака великої культурності… Крім того, у мене особисто була деяка практика. Ще коли був курсантом, мав приємність бути у Портсмуті з нашим військовим кораблем, був у Лондоні на святі коронації!
— Хай живе його величність король! — льотчик виструнчився, урочисто приклав руку до шолома. — То ви бачили Лондон? О, Лондон, Лондон! — мрійливо затуманились голубі очі, він витягнув з кишені хусточку, витер спітніле обличчя. — Але у мене є до вас і претензія, старший лейтенанте.
Вони підійшли до кубрика. Льотчик і Медведєв попереду, а трохи далі позаду — жінка поруч з мовчазним, настороженим Агєєвим.
— Ваш матрос…
— Він не матрос, він старшина, боцман, — поправив Медведєв.
— Так от, ваш боцман, — льотчик захвилювався, товсте добродушне обличчя налилося кров’ю, — він одібрав у мене револьвер, як у військовополоненого. Я протестую
— Старшина! — покликав Медведєв. Агєєв підійшов, став струнко.
— Капітан О’Греді скаржиться на вас. Ви відібрали у нього револьвер.
— Так точно, відібрав, — винувато сказав боцман. — Але я його загубив, товаришу командир.
— Як загубили?
— Вірніше сказати — упустив, коли ось їх через потік переносив. Сам не знаю, як це револьвер у мене з-за ременя випав. Його водою знесло.
Вони дивилися один одному у вічі. Медведєв хмурився, але боцманові здалося, що він побачив явне схвалення у погляді командира.
— Тепер я сам розумію, що схибив, — розвів руками боцман. — Але ж що пропало — не повернеш…
Медведєв повернувся до О’Греді.
— Я повинен вибачитися перед вами. Боцман загубив вашу зброю по дорозі. На нього буде накладено суворе стягнення.
О’Греді все ще витирав хусточкою обличчя, випуклі голубі очі блиснули гнівом. Він сунув хусточку в кишеню.
— Хусточку впустили, пане офіцер, мимо кишені сунули, — боцман послужливо нагнувся, подав льотчикові хусточку.
Англієць уривчасто кивнув. Сховав хусточку. Широка посмішка знову засяяла на його обличчі.
— Дуже неприємно. Але не можу сердитися на хлопця. Як не є — вирвав мене з цієї гірської пустелі. Ціною пістолета, правда, але якщо буде бій, ви дасте мені зброю — правда ж? Прошу вас не карати мого друга — боцмана.
Медведєв, уже явно думаючи про інше, обернувся до жінки, пильно і суворо поглянув на неї. Під цим поглядом вона стала неначе ще меншою. Медведєв не сказав їй жодного слова.
Біля входу до кубрика стояв Кульбін.
— Василю Степановичу, треба нагодувати гостей.
— Єсть нагодувати! — чітко відрапортував Кульбін.
— Проведіть громадянку до кубрика, почастуйте чим можете… Зараз прийдемо і ми.
Він узяв льотчика під руку, відвів убік.
— Вибачте, капітане, на хвилинку. Мені не зовсім зрозуміло, як з вами опинилася ця жінка.
— Не зовсім зрозуміло? — зареготав англієць. Вся його природна добродушність, мабуть, повернулася до нього. — Скажіть краще — зовсім незрозуміло! Це вас завело в тупик! Я готовий з’їсти власну голову, коли що-небудь розумію в цій історії.
Він сів поруч з Медведєвим на скелі.
— Бачте, я вилетів у розвідку з нашого авіаносця, коли ще не було туману. Наш авіаносець базується… — він завагався. — Звичайно, у союзників немає таємниць один від одного, але, припускаю, ви інформовані самі, де ми базуємося. — Медведєв ствердло хитнув. — Отож, цей проклятий туман позбавив мене орієнтації. Щось сталося з приладами, закінчувався бензин… Вирішив приземлитися в горах, щоб не впасти в море… Мені здалося, що я над вашою територією.