Боцман з Тумана
Шрифт:
Людов з двома розвідниками зник у темряві. Всі інші йшли в бік берега.
— Куди йти — хто знає? — запитав Агєєв.
— Іди, боцмане, за мною в кільватер. Прямо по компасу виведу, — відгукнувся старшина Соколов.
Вони виходили до моря. Наростав плескіт прибою, у просвіті скель блищали чорні, спалахуючі фосфором хвилі.
— Полундра! — окликнули з темряви.
— Свої, — сказав Агєєв.
— Проходьте, товаришу боцман.
Біля самої лінії прибою серед мовчазних розвідників, ледве розпізнаваних у темряві, темніли маленькі фігурки. їх було багато,
Боцман нахилився, взяв на руки одного хлопчика. Кістляві худенькі рученята обхопили його шию. Худа щічка довірливо пригорнулася до грудей.
— Синок старшого лейтенанта Медведєва тут є? — гукнув боцман. Діти злякано мовчали. — Є Альоша Медведєв?
— Я Альоша… — голос хлопчика був нерішучий і слабкий.
Боцман підхопив на руки друге легеньке тільце.
— До татка свого хочеш? — Хлопчик не відповідав, тільки ухопив міцно боцмана за плече. — Ну, діти, закінчилися ваші муки. Тепер ми вас додому, на Батьківщину, відвеземо. Григорію, давай катерам сигнал.
Замигав кишеньковий ліхтарик в руках Суслова. Всі чекали. Затока здавалася безлюдною. Хвилі, фосфоруючи, котилися в темряви, спалахували на камінні гребінцями піни.
Криваве тьмяне сяйво, як і раніше, здіймалося з-за скель.
Із темряви пролунало ледве чутне постукування мотора.
— На березі! — почувся голос з мегафона.
— Єсть на березі! — крикнув Агєєв у складені рупором долоні.
— Ближче підійти не можу, розіб’юся об каміння.
Вже видно було обриси катера-мисливця, його рубку, людей, які стояли біля обернених до берега автоматів.
— Будемо вам пасажирів передавати. — Агєєв хотів зайти у воду.
Поряд блиснули чорні очі Суслова.
— Почекай, Сергію, тобі на березі залишатися, ноги промочиш…
Суслов зайшов по коліна у хвилі, простягнув руки. Вода била його під ноги, хвилі наростали і спадали, але він стояв нерухомо. І вже з борту катера скочив високий червонофлотець, зайшов по груди у льодяну чорну воду.
— Давай сюди хлопчаків, Сергію! — сказав Суслов.
Одного за одним хлопчиків передавали на катер. Катер відійшов, зник у темряві. Боцман глянув за звичкою на кисть руки, — він забув, що годинник забрали в нього під час полонення.
— Півгодини вже минуло, — сказав Суслов. Присівши на камінь, він виливав з чобота воду. — Думаю, другий катер викликати зарано. Капітан ще не повернувся.
— Саме час викликати, — сказав із темряви голос капітана Людова. — Дітей всіх відправили?
— Так точно, товаришу капітан! — Забувши про військову субординацію, Агєєв ступив уперед, намацав у темряві і міцно потиснув тонку руку Людова. — От спасибі, товаришу капітан, що здоровим повернулися…
— Гаразд, гаразд, боцмане, — засоромлено пробурмотів капітан. — Мабуть, поки що наші ініціали на німецьких кулях не вирізані… Викликайте катер, та посадимо спочатку цих «язиків»…
Не троє, а шестеро гітлерівців стояли у темряві. Трьох, міцно зв’язаних,
І коли катер-мисливець уже вийшов із затоки, дав повний хід, летів від ворожого берега по величезних темних хвилях, — позаду, серед скель, виник небувалий спалах.
Він був схожий на димучу райдужну кулю, яка здіймалася у нічне небо. Золотий, пурпуровий, ліловий, зелений і синій відтінки кипіли і переливалися в ній. Найяскравішим світлом осяяла вона нескінченну пустелю хвиль, дерев’яну палубу «мисливця», командира поруч з рульовим, трьох полонених, які скорчилися біля рубки. Потім налетів сильний вихор, висока берегова хвиля підняла катер, кинула у пінисту клекочучу безодню…
Оце все, що я взнав про причини дивовижного світла в горах. Я записав останню фразу розповіді Агєєва, коли наш бот проминув сигнальний пост біля входу до головної бази, пройшов лінію протичовнових бон і розвідники, які сиділи в кубрику, вже вибиралися на палубу, готуючись зійти на берег.
— Дозвольте бути вільним, товаришу капітан? — запитав Агєєв, побіжно в двох словах розповівши, як повернувся він на Чайчин дзьоб, за допомогою Медведєва і друзів-розвідників переніс до своїх пораненого Фролова…
Капітан Людов запитально поглянув на мене.
— Мені незрозуміло одне, — сказав я, ховаючи в кишеню олівець, — як міг так ризикувати цей майор Еберс? Пробратися одному до ворога, в чужій формі…
— Так, звичайно, Еберс ризикував, — задумливо сказав Людов, — але не забудьте: він був їхнім найкращим розвідником, його дальше просування прямо залежало від результату цієї справи. І почав він так вдало: знайшовши сірник, натрапив на слід загону, чудово використав можливість потрапити на Чайчин дзьоб…
— Але такий ланцюг збіжностей… — сказав я.
— А хіба ми заперечуємо роль випадковості? — поглянув на мене капітан. — Діалектика говорить: необхідність прокладає собі шлях крізь масу випадковостей.
— Ця сміливість безрозсудна. Як міг досвідчений диверсант віддатися, по суті, прямо в руки ворогам?
— Ви не зовсім праві, — ввічливо усміхнувся Людов. — Звичайно, майору не можна було відмовити у кмітливості. Коли англієць сів на площадці будівництва, майор зрозумів, що випадок сам іде до нього в руки. Але не забувайте, що риск у нього був, по суті, мінімальний.
Я дивився на Людова здивовано.
— План його був набагато простіший, ніж вийшло насправді, — говорив далі капітан. — Біля літака в засаді чекали єгері з собакою-шукачем, вони повинні були йти за Еберсом по п’ятах до самого Чайчиного дзьоба. Першої поразки майор зазнав, коли боцман, щоб замести сліди, пройшов по морському дну, позбувшись собаки-шукача. Пам’ятаєте, саме тоді майор уперше вирішив пустити в хід свої отруєні папіроси. Але, як ви знаєте, боцман не курив… Що лишалося робити? Агєєв проявив пильність, майор залишився без зброї, треба було, так би мовити, перебудовуватися на ходу. І Еберс перебудувався негайно. Навіть зовсім непередбачений випадок — появу в літаку цієї нещасної — він зумів повернути на свою користь…