Боцман з Тумана
Шрифт:
Медведєв увійшов у під’їзд. Як і раніше, відчинені двері квартири, які ніколи не замикалися. Порожня прихожа у холодному електричному освітленні. На запиленій вішалці в кутку білий офіцерський кашкет без емблеми, що невідомо, як сюди потрапив…
Медведєв витягнув ключ з кишені. Відімкнув кімнату, яка стільки часу була запертою. І як тільки ввійшов до неї, здивувався: навіщо так квапливо, з невиразним сподіванням на щось нове, радісне прийшов сюди?
Усе тут було — колишній зруйнований затишок і теперішнє глибоке запустіння. Крізь розбите від бомбардування запилене
На одному з ліжок досі лежав наспіх ув’язаний картатий портплед. Настя спочатку вирішила взяти його з собою; а потім, коли загули мотори над дахами, квапливо забахкали зенітки і вдарила з рейду морська гармата, так і залишила на ліжку. Стояв на краю стола поламаний олов’яний солдатик, за яким Альоша так гірко плакав — уже пізніше, на борту буксира…
— Прибрати б кімнату треба, — сам собі сказав уголос старший лейтенант. Його голос, звиклий до корабельних команд, неприродно дзвінко пролунав у кімнатній тиші.
Він провів пальцем по столу. На пальці лишився бархатистий сірий шар. По скатерті простяглася біла виразна смужка.
Медведєв сів на ліжко. Зараз же встав, старанно обтрушуючи штани. Промайнуло в дзеркалі кістляве смугляве обличчя із зачесаним назад волоссям, з очима, які сумно дивилися з-під почервонілих повік.
— Постарів ти, Андрію! — знову вголос сказав старший лейтенант, причиняючи дверці дзеркальної шафи.
Розстебнув сумку протигаза, обережно дістав знімок. Лак фотокартки трохи покоробився і пожовк на краях від полум’я і води. Неначе потемнішало, стало старішим обличчя дружини з широко відкритими очима. Тільки Альоша посміхався, як і раніше, дивлячись кудись вбік, в далечінь…
Куди повісити карточку? Звичайно, поки що сюди, на те саме місце — над ліжком. Але цвяшок, який ледве тримався у стінці, похитнувся, рамка сковзнула за ліжко, Медведєв ледве встиг підхопити її.
Хтось обережно постукав у двері.
— Заходьте! — нетерпляче кинув Медведєв.
Офіцер у морській шинелі з трьома срібними нашивками на рукавах прочинив двері, приклав пальці до круглих окулярів під козирком кашкета.
Медведєв холодно козирнув у відповідь.
— Вам кого, товаришу капітан?
— Вас, — дружелюбно посміхаючись, сказав офіцер в окулярах.
— Ви, звичайно, помилилися, — похмуро буркнув Медведєв. — Я на базі тільки хвилин двадцять, не був тут кілька місяців. На жаль, не маю приємності знати вас…
— Зате я знаю вас, — неголосно сказав той, що ввійшов.
Він поклав кашкета на стіл.
— Наскільки я бачу, у квартирі більше нікого немає? Це мене влаштовує. Ми поговоримо про речі, які поки що слід знати тільки нам з вами… Моє прізвище — Людов.
Розділ четвертий
ОСОБЛИВЕ ЗАВДАННЯ
Медведєв дивився запитливо. Відірваний від головної бази, проводячи весь час на катері — в бойових походах,
— Прошу сідати… — він зробив невиразний рух, знову побачив у дзеркалі своє змарніле обличчя, зняв кашкета, шукаючи очима, куди його покласти. — Але, бачите, тут таке безладдя. Давно потрібна велика приборка. Зараз зітру пил із стільця.
— Нічого, не турбуйтеся, — сказав усміхаючись Людов.
Медведєва вразило, що посмішка наче ніколи не сходила з цього вже не молодого, перетятого багатьма зморшками обличчя. Але, дивна річ, ця вічна посмішка не здавалася удаваною, недоречною. Щось дружнє, дуже привітне було в ній, наче внутрішнє світло осявало різкі, некрасиві риси…
Людов змахнув пил із стільця і сів. Знявши кашкета, звичним рухом поклав на перекладку під сидінням.
— Погодка… — сказав, струшуючи з шинелі розталий сніг, — надворі ще літо, а от будь ласка — заряд. Здається, Наполеон казав, що сюрпризи російської природи повинні враховуватись під час розробки будь-якого стратегічного плану? А він же дійшов тільки до Москви. А що б він сказав, коли б побував у Заполяр’ї?
Медведєв хмурився, все ще тримаючи в одній руці фотокартку, а в другій — кашкета.
— Наскільки мені відомо, — тон Людова став уривчасто-діловитим, — ви подали рапорт, щоб вас відкликали з торпедних катерів?
Медведєв мовчки кивнув.
— Ви пішли з торпедних катерів, тому що боялися… — Людов помовчав, підшукуючи фразу, — боялися стати причиною загибелі своєї сім’ї?
Медведєв упустив рамку і кашкет на стіл. Брови зійшлися в одну похмуру рису.
— Товаришу капітан, нічого подібного я не писав у рапорті!
— Звичайно, не писали, — підтвердив Людов. — І не могли писати, бо не знали нічого певного. Але я собі уявляю, як ви страждали, підстерігаючи з торпедами кораблі, на одному з яких могли бути ваша дружина і син! — Він помовчав, співчутливо дивлячись на Медведєва. — Заспокойтесь, Андрію Олександровичу. Всі три кораблі, на яких перевозили наших мирних людей, забраних в рабство, спокійно дійшли до місця призначення. Ми дізнавалися про час їх відходу і курс, своєчасно давали шифровки… Правда, останнього разу шифровка трохи запізнилася, ви вже, здається, хотіли виходити в атаку…
— І ви теж думаєте, що на цьому транспорті могла бути моя сім’я? — ламким голосом запитав Медведєв.
— Цього я не думаю, — повільно сказав Людов. — Я вірю в можливість різних збігів. Але робити таке припущення було б занадто наївно.
Медведєв важко сів на ліжко.
— Підсумуємо факти, — говорив далі Людов. — Ви зверталися до штабу партизанського руху з проханням встановити долю ваших дружини і сина, захоплених німцями під Ленінградом. Вам відповіли — правда ж? — що вашу сім’ю спершу тримали в концентраційному таборі, потім перевели в один з норвезьких портів для відправки на транспорті в Заполяр’я… Чи не так?