Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей
Шрифт:
БОЙНЯ НОМЕР П,ЯТЬ,
АБО ХРЕСТОВИЙ ПОХІД ДІТЕЙ
(службовий танець зі смертю).
Автор —
КУРТ ВОННЕГУТ молодший,
американець німецького походження
в четвертому поколінні,
який тепер живе в добрих умовах на мисі Код
(і забагато палить)
і який, бувши американським
піхотинцем-розвідником нестройової служби,
потрапив у полон,
був свідком бомбардування
німецького
колись званого Флоренцією-на-Ельбі,
і вижив для того, щоб розповісти про це.
Цей роман
має трохи телеграфічно-шизофренічний стиль,
яким пишуть на планеті Тральфамадор,
звідки прилітають літальні тарілки.
МИР ВАМ.
Мері О,Гар і Гергардові Мюллеру
присвячую
Ревуть воли й телята,
І мекає ягнятко.
Та Йсус малий не плаче —
Спокійне немовлятко.
1
Майже все це сталося насправді. Принаймні війну тут описано досить-таки правдиво. Чоловіка, якого я знав, і справді розстріляли в Дрездені за те, що він узяв чужого чайника. Інший мій знайомий і справді погрожував, що після війни через найнятих убивць розправиться зі своїми особистими ворогами. І так далі. Імена всі я позмінював.
Я й справді їздив до Дрездена на кошти фонду Гугенхейма (нехай його бог не забуває!) у 1967 році. Місто це дуже скидалось на Дайтон у штаті Огайо, тільки в ньому ще більше незабудованих ділянок. Певно, там у землі цілі тонни борошна з людських кісток.
Їздив я туди зі своїм фронтовим приятелем Бернардом В. О`Гаром, і ми потоваришували з водієм таксі, котрий завіз нас у ту бойню, де нас було позамикано на ніч як військовополонених. Звали його Гергард Мюллер. Він розповів нам, що якийсь час перебував у полоні в американців. Ми спитали, як живеться за комуністів, і він відповів, що спершу було кепсько, бо доводилося тяжко працювати, сутужно було з житлом, харчами й одежею. Але тепер значно покращало. Він мешкає у затишній невеличкій квартирі, його дочка здобуває чудову освіту. Мати його згоріла під час бомбардування Дрездена. Бува й таке. На різдво він прислав О`Гарові листівку, і в ній було написано:
«Бажаю Вам і Вашій родині, а також Вашому приятелеві веселого різдва й щасливого Нового року і маю надію ще зустрітись у мирному й вільному світі, в моєму таксі, якщо доля судитиме».
Мені це дуже подобається: «Якщо доля судитиме».
І признаватись не хочеться, скільки ця триклята книжка забрала в мене грошей, нервів і часу. Коли я двадцять три роки тому повернувся з другої світової війни, мені здавалося, що нема легшого написати книжку про зруйнування Дрездена: адже досить переповісти те, що бачив на власні очі. І ще мені здавалося, що то буде шедевр або принаймні вона принесе мені купу грошви, бо ж тема неабияка.
Але щось небагато слів я знаходив про
Я думаю, які марні були мої спогади про те місто і все-таки як спонукало мене написати про нього. Мені приходить на згадку давній жартівливий віршик:
Жив хлопець з гарним інструментом у Стамбулі
І врешті став до нього промовлять:
«Багатства через тебе я позбувся,
Від слабості в дугу зігнувся,
А ти не можеш і піпі справлять!»
І ще мені згадується пісенька:
Зовуть мене Йон Йонсоном,
Живу я у Вісконсіні,
Працюю тут на тартаку.
А коли хто мене питає,
То так тому відповідаю:
Зовуть мене Йон Йонсоном,
Живу я у Вісконсіні...
І так далі без кінця.
За всі ці роки мене не раз питали, над чим я працюю, і я звичайно відповідав, що здебільшого над книжкою про Дрезден.
Так я відповів і Гаррісові Стару з кіностудії, а він звів брови й запитав:
— Це антивоєнна книжка?
— Так,— відповів я.— Либонь, що так.
— А ви знаєте, як я кажу людям, коли чую, що вони пишуть антивоєнні книжки?
— Не знаю. Як же ви їм кажете?
— Я кажу: «А чого б вам замість цього не писати антильодовикові книжки?»
Певна річ, він хотів цим сказати, що війни будуть завжди і що зупинити їх не легше, ніж зупинити льодовики. Я теж такої думки.
Та навіть якби війни не сунули на нас, як льодовики, все одно б лишалася ще прадавня звичайна смерть.
Коли я був трохи молодший і працював над оцією книжкою про Дрезден, то звернувся до свого фронтового товариша Бернарда В. О`Гара, чи не можна якось завітати до нього. Він став окружним прокурором у Пенсільванії. Я став письменником на мисі Код. На війні ми були рядовими в піхоті, розвідниками. І ніколи не тішили себе надією, що після війни добре зароблятимемо, однак життя склалося в нас зовсім не погано.
Відшукати його я попросив телефонну компанію Белла. А там знають свою справу. Інколи ночами у мене трапляються такі напади, зв’язані з алкоголем і телефоном. Я напиваюсь, а дружина забирається в іншу кімнату, бо від мене відгонить гірчичним газом і трояндами. Тоді я поважно й чемно прошу телефоністку з’єднати мене з кимось із друзів, кого я не бачив роками.
Так я відшукав і О`Гара. Він коротун, а я високий. На війні нас називали Пат і Паташон. Ми разом опинилися в полоні. Я сказав йому по телефону, хто я такий. Він зразу повірив. Він ще не спав. Щось читав. Усі інші вже спали.
— Послухай,— мовив я.— Я пишу книжку про Дрезден. І мені треба, щоб хтось допоміг мені дещо згадати. Пе заперечуєш, якщо я навідаюсь до тебе, і ми вип'ємо, поговоримо, згадаємо минуле?
Особливого запалу він не виявив, тільки сказав, що пам'ятає дуже мало, але щоб я все-таки приїхав.