Божі воїни
Шрифт:
Вертаючи до теми: затовкли абата Каппіца. Палками били, сокирами… Той Реневан не бив. Йно стояв і дивився.
І то вже все, що тогді трапилося, святий Трибунале, того Великого Вівтірка Року Божого 1428. Правду я туйка сказав, цілу правду й тілько правду, хай поможе мені Бог. Підпалили єретики наш костел і наш кляштор. Попідкладали вогонь під стодоли, під млин, під пекарню, під бровар. І пішли, а по дорозі Радковиці спалили, наше кляшторне село. А з нас, хто живий лишився, перш ніж піти, ряси поздирали. Тогді ще не знали-сьмо, нащо се роблять. То тілько пізніше стало відомо. Тогді, як сі розбійники на Франкенштейн напали…
— Що
— Ми з Кам’янця! — запищав з-під чернечого каптура Жехорс. — Цистерціанці! Лісами втекли з різні! Монастир горить! Отвори браму, добрий чоловіче!
— Ще чого! Заборонено! Розумієш, монаху? Не можна!
— Та впустіть, ради Бога, — благально заволав Рейневан. — Брати во Христі! Єретики нам на п’яти наступають! Не лишайте на погибель! Не беріть нашої крові собі на сумління. Отворіть!
— А я знаю, хто ви? Може, поперевдягані гусити?
— Ми ченці, добрі та побожні християни! Кам’янецькі цистерціанці! Ряс не бачите? Отворіть, ради Бога живого!
Біля командира варти з’явився чернець, судячи з ряси, божогробець.
— Якщо ви справді цистерціанці з Кам’янця, — крикнув він, то скажіть: як звати вашого абата!
— Миколай Каппіц!
— Який кантик співають на laudes в неділю та свята?
Рейневан і Бісклавре подивилися один на одного з дурним виразом обличчя. Ситуацію врятував Шарлей.
— Кантик Трьох Молодиків, — упевнено заявив він. — Себто Benedicite Dominum.
— Заспівайте.
— Що?
— Співати! — гаркнув вартовий. — І голосно! Бо вас, курва, стрілами нашпигуємо!
— Benedicite, omnia opera Domini, Domino! — фальшиво загудів демерит, знову рятуючи день. — Laudate et superexaltate eum in saecula! Benedicite, caeli, Domino, benedicite, angeli Domini…
— Це й справді ченці, - переконано промовив божогробець. — Тра їх впустити. Знімайте засуви! Жваво, жваво!
“А се, виявилося, була зрада, не були се жодні monachi, а єретики, qui se Orphanos appellaverunt, перебрані в здерті з цистерціанців ряси, коли in feria III pasce на monasterium Cisterciense de Kamenz напали, котрий eodem die efractum et concrematur est. Не божі овечки се були, а вовки, lupi in vestimento ovium, ті самі сумнозвісні запроданці, котрі самі себе Фогельзангом іменували, здрайці, Юди, лотри без честі й віри. Вдерлися сі нікчемники нерозумно відімкненою брамою, кинулися на сторожу, за ними юрмою інші Orphani, котрі доти на возі під плахтою як ахейці в дерев’яному коні ховалися. Перебили сторожу, ворота навстіж, а вже женуть єретицькі equites чвалом, за кіннотою піхота бігом, за два отченаші було в граді єретиків з півшоста ста, а нові все прибували. І зчинилася тривога страшна…”
Коли бігли підваллям Нового міста, вулицею Новою, ніхто не наважився стати їм на дорозі. Їх було всього двадцять, але галасу і крику здіймали за сотню. Гусити ревіли й галалакали, торохкотіли дерев’яними калаталами. Бісклавре й Жехорс дмухали в мідні труби, Шарлей лупив у бляшаний бубон. Вражені та приголомшені
Вони бігли. Біля Нижньолазневої їх знову обстріляли, цього разу влучніше, два тіла залишилися в болоті канав. Безладним залпом з арбалетів зустріла їх і кільканадцятиособова залога Зембицької Брами, однак у стрільців дрижали руки, та й не дивно: вони вже бачили, як над дахами здіймається чорний дим, чули крики мордованих.
Вони накинулися на стражників відразу, з люттю, це виглядало так, немовби Сирітки хочуть відплатити їм за цей згубний біг.
Моментально попадали трупи, кров забризкала бруківку під брамою. Рейневан не брав участі в бійці, разом з Беренгаром Таулером і Самсоном вони кинулися до брами, стали скидати засуви. Шарлей прикривав їх зі спини, стражника, який їх атакував, порізав швидкими ударами фальшіона.
Засуви й колоди впали з гуркотом, стулки воріт розчинилися під натиском ззовні, з тупотом копит у браму ввірвалися вершники, за ними з вереском сипонула піхота. Бруківка загриміла під підковами, Сирітки рікою влилися в місто, прямо в Зембицьку вулицю.
— Добра робота, Рейневане! — крикнув, стримавши перед ним коня, Ян Краловець з Градека. — Добра робота з тією брамою! Я змінюю думку про тебе! Недарма тебе хвалили! А тепер уперед, уперед! Місто все ще не наше!
Коли вони добігли до ринку, скидалося на те, що Краловець помиляється, що Франкенштейн уже в руках Сиріток. Палав дім генриківського абата, палали суконні ряди, горіли лотки і ятки, дим і полум’я вибивалися з вікон цехових будинків. Тривав штурм ратуші, над бойовим ревінням нападників уже здіймалися тонкі верески тих, кого вбивали, люди, яких викидали з вікон, падали прямо на підставлені сулиці та алебарди. Різня тривала в галереях ринкових кам’яниць. З південної частини міста все ще було чути постріли, видно, замок, атакований Колдою з Жампаха, оборонявся. Але дзвіниця Святої Анни вже стояла в димі та вогні.
На ринок увірвалися піші гусити, за ними — вершника під началом Матея Салави. Обличчя молодого лицаря було чорне від кіптяви, у руці він тримав закривавлений меч.
— Туди! — показав буздуганом Краловець, опановуючи коня, що ковзався по крові. — Ми тут самі справимося, ви біжіть туди! На монастир домініканців! На монастир, Божі воїни!
— Нумо, хлопці, - Рейневан обернувся. — До монастиря, Біжімо. Жарлею, Жехорсе…
— Біжімо, Мужній Рейнмаре Відкривачу Брам.
— Таулере, ти є? Самсоне?
– І я є.
Кінні Салави, абсолютно непридатні в боях за будинки, роз’їхалися по вуличках, залишивши штурм домініканського монастиря піхоті. Понад сотні людей під командуванням Сміла Пулпана, находського підгейтмана, товстуватого типа з обстриженою на лисо головою. Рейневан його знав. Бачив раніше.
— Гир на них! — верещав Сміл Пулпан, показуючи кордом напрям наступу. — Гир на них, браття! Бий-убивай!
Гусити з криком зривалися в атаку, яка раз по раз заламувалася під градом куль. Але тут же зривалися знову.