Божі воїни
Шрифт:
— Я з Фогельзангу, — відповів він на оклик. — Рейнмар з Беляви. Ведіть до командування.
Сирітки були на марші. Покинувши постій під Ренгерсдорфом, армія Краловця йшла на північ. “Вони йдуть прямісінько в долину Сьцінавки, — подумав він. — Мені не треба їх намовляти, не треба переконувати, вони й без моєї участі роблять точнісінько те, чого хотів князь Ян. Невже це Божий знак? Мені не треба нічого робити. Я нікого не зраджу. Принаймні діями. Просто мовчатиму. Приховаю, що сталося. Ютта буде врятована…”
Колона, яку з флангу охороняли вершники та піхотинці, мала завдовжки чи не з півмилі — до
— Рейневане! — Ян Краловець з Градека справляв враження сильно здивованого. — Ти живий? Казали, що тебе в Клодзьку пан Пута замучив. Що ви потрапили йому до лап, ти і Жехорс… Яким чудом…
319
Спижа — провіант (заст.).
— Не час про це, брате. Не час.
— Розумію, — обличчя Краловця взялося льодом. — Говори, з чим прибув.
Рейневан глибоко вдихнув. “Ютто, — подумав він. — Ютто, вибач”.
— Ян Зембицький іде на вас з півночі з тисячею важкоозброєної кінноти. Вони збираються вдарити на вас на марші. Зробити вам друге Крацау.
Краловець зціпив зуби, почувши цю назву. Інші гейтмани злегка зашуміли. Серед них був Ян Колда з Жампаха. Був Матей Шалава з Ліпи. Був іще один, схожий на Матея і з таким самим гербом, а отже, поза сумнівом, його брат Ян. Був Бразда з Клінштейна, який сидів на великому лицарському сивому коні, як завжди, з родовими остеревами Роновичів. Був знайомий Рейневанові з вигляду Вілем Єнік з Мечкова, гейтман Літомисла. Був Пйотр з Ліхвіна, якого звали Поляком, теперішній комендант захопленого навесні замку Гомоле. І саме чорний як ворон Пйотр Поляк озвався першим.
— Що ще, — запитав він злим голосом, — тобі наказали передати Зембицький і Пута? До чого ти маєш нас схилити?
— Мав, — з притиском відповів Рейневан, повернувшись обличчям не до поляка, а до Краловця. — Я мав схилити вас якраз до того, що ви зараз робите. До маршу на північ, у долину Сьцінавки. Ви самі лізете в засідку, Янові Зембицькому просто в пащу. Якби я був провокатором, як натякає пан з Ліхвіна, мені вистачало б мовчати. А я вас попереджаю. Рятую вас від катастрофи й загибелі. Ви навіть не знаєте, чого мені це коштує. Якщо ви вважаєте мене шпигуном, вбийте. Більше я не скажу ні слова.
— Це Рейневан, — сказав Бразда з Клінштейна. — Це один з нас! І він же нас застерігає. А що він мав би досягти тим, що він нас застерігає?
— Те, що ми зупинимося на марші, - повільно сказав Вілем Єнік. — Що дамо тоді ворожим військам час, який їм потрібен. Що дамо час втекти з добром селам, які ми йдемо пограбувати. Я цього чоловіка не знаю…
— А я знаю, — гостро відрізав Краловець. — Наказую зупинити колону. Брате Вілеме, патрулі й роз’їзди на північ і в бік Клодзька. Брате Петре, брате Матею, сформуйте кінноту.
— Ставимо градбу [320] ?
— Ставимо, — підтвердив Крапловець, підводячись у стременах та озираючись. — Там, за отою річкою, під пагорбом. Як називається оте сільце, що ми його проїжджали? Хтось знає?
— Старий Велислав.
— Ну то там і станемо. Далі, браття! Швидко!
Як ставлять вагенбург, возову градбу, Рейневан бачив уже добрих кілька разів. Але ще ніколи — в такому справному виконанні, як зараз. Сирітки Краловця метушилися, як ошпарені, а порядок
320
Hradba — мур, фортечна стіна (чеськ.).
Ще не почало смеркатися, а вагенбург уже стояв. І чекав.
— Ми планували брати Клодзько зрадою, — повторив Бразда з Клінштейна, замислено завмерши з ложкою над горщиком. — От тільки ніц з того не вийшло. Наших, котрі в місті були, усіх повилапували. І на смерть замучили. Був серед них Жехорс, кажуть, страшно катували його на ешафоті, на ринку. А подейкували, що й ти там теж паскудний кінець знайшов. Я тішуся, що ти вцілів.
– І я тішуся, — зціпив зуби Рейневан. — А Бісклавре теж загинув. Його вбили. Це кінець Фогельзангу.
— Ти залишився. Вижив.
— Вижив.
Бразда знову почав сьорбати, але ненадовго.
— Якщо шлезаки не надійдуть… Якщо виявиться, що… В тебе можуть бути клопоти, Рейневане. Ти не боїшся?
— Ні.
Вони мовчали, сьорбали поливку. Піднімався дим з вогнищ.
Хропли коні у внутрішньому кільці вагенбурга.
— Браздо!
— Що?
— Я не бачив при штабі жодного проповідника. Ні Нрокупека, ні Крейчіржа…
— Прокупек… — Ронович висякався, витер носа. — Прокупек у Празі, кар’єру робить. Ось-ось у єпископи виб’ється. Крейчірж поліг під Крацау, зарубали його разом з тими його пращівничатами, так йому дісталося, що не було що збирати. Ми мали ще одного священика, але той був немоцний, слабував. Помер. Під Душниками його поховали-сьмо. Десь зо дві неділі тому.
— Отже ви… — Рейневан відкашлянув. — Отже ми залишилися без духовної розради?
– Є горілка.
Досить швидко й досить раптово — як-не-як було двадцять шосте грудня — стало темно. І тоді повернулися роз’їзди, патрулі, кіннота Пйотра Поляка. На площу вагенбурга, що мерехтіла вогнями, стали вливатися вершники.
– Ідуть! — доповів Кроловцеві захеканий Пйотр Поляк. — Ідуть, брате! Німчук Рейневан правду казав, ідуть! Самі лицарі, добра тисяча коней! На хоругвах шльонські орли, та й опавські знаки видно! Спустилися в улоговину, вже під Клодзьком! До світанку будуть тут!
— Ударять? — запитав Ян Колда. — Збиралися ж бо, як під Крацау, напасти на колону на марші. А як помітять, що ми напоготові? Ударять?
— Бог один знає, - відповів Краловець. — Але виходу в нас однаково нема, мусимо чекати. Помолімося, Божі воїни! Отче наш, що на небі…
Було холодно, почав порошити дрібний і сухий сніг.
— Що за село перед нами?
— Міковець, милостивий князю. А далі то вже буде Шведельдорф…