Божі воїни
Шрифт:
— Але що ж, — закінчив він, ховаючи мізерикордію до піхов. — Багато що змінилося. Про те, що я живий, що я у Шльонську, не знає ніхто, навіть Апечко, тепер старійшина роду. Не знають навіть Вольфгер і Морольд, мої рідні брати. Але надовго я тут не затримаюся. Виконаю, що належить, і вже ніколи не повернуся. Я вже є із Лужиць, на службі в Шести Міст… Женитися теж буду з лужичанкою. Незабаром. Я вже до неї залицяюся, знаєш? Якби ти її бачив… Очі волошкові й не надто розумні, ніс кирпатий, весь у ластовинні, ноги короткі, дупа велика — нічого, нічогісінько з Франції, нічого з Бургундії… Так що, може, щось у моєму житті зміниться на краще. Якщо пощастить.
— Те,
— Клянуся, — Рейневан розтер занімілі зап’ястя. — Тут, перед лицем цих віковічних гір, клянуся, що мучителі і вбивці Аделі не будуть спати спокійно і насолоджуватися безкарністю. Клянуся, що Ян Зембицький, перш ніж сконає, знатиме, за що вмирає. Я даю клятву і виконаю її, навіть якби мені довелося продати душу дияволу.
176
Слово шляхтича (лат.).
— Амінь. Бувай, Рейнмаре фон Беляу.
— Бувай, Гельфраде фон Стерча.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Він чекав на них у Мокшешові — селі, розташованому десь зо півмилі за Свебодзіцами, при тракті, що вів до Свидниці. Довго чекати не довелося. Лицарі, які ескортували його вчора, видно, виїхали зі Свебодзіц раннього ранку, і коли він побачив, як вони над’їжджають трактом, у мокшешовському костелі все ще тривала недільна меса, пробощ був, здавалося, на postcommunio [177] .
177
Молитва після причащання.
Коли вони його помітили, то остовпіли, зупинили коней. Рейневан мав час їх роздивитися. Спровокований конфлікт з Інквізицією, хоч, вочевидячки, швидко владнався, залишив сліди. Прідланц мав підбите око. У Куна їхав із перев’язаним чолом. Ніс Лібенталя, мабуть, зламаний, був червоно-синій і так спух, що шкода було навіть дивитися.
Саме Лібенталь перший отямився від остовпіння. І відреагу-вав. Саме так, як і очікував Рейневан. Зіскочив із сідла і кинувся на нього з ревінням
— Облиш, Вільрих!
— Уб’ю гада!
Рейневан лише затулявся від ударів кулаків, відступав, прикриваючи голову. Він навіть не намагався заговорити. Попри те — абсолютно випадково — його зап’ястя якось зачепило спухлий ніс лицаря. Лібенталь завив, упав на коліна і голублячим рухом затулив обличчя обома долонями. До Рейневана ж доскочили Строчіл і Прідланц, схопили його за плечі. Кун, переконаний, що
Рейневан захоче бити Лібенталя, який стояв на колінах, закрив його власним тілом.
— Панове… — видушив із себе Рейнєван. — Навіщо це насилля… Адже я вернувся. Я вже не буду намагатися втекти. Дам без опору
Лібенталь зірвався з колін, обтер сльози з очей і кров з вусів, дістав ножа.
— Тримайте його! — заревів, а радше загудів він. — Тримайте засранця міцно! Вуха йому відріжу! Клявся, що відріжу! То й відріжу!
— Облиш, Вільрих, — повторив Прідланц, озираючись на людей, які вже виходили з костелу — Не дурій.
— Ти ж бачиш, — додав Строчіл, — що він повернувся. Обіцяв, що більше не буде втікати. Зрештою, для впевненості ми зв’яжемо його, як барана.
— Хоча б одне вухо! — Лібенталь висмикнувся з рук Куна, який намагався його вгамувати. — Бодай одне! За кару!
— Ні. Його треба довезти цілим.
— Хоча б шматочок вуха!
— Ні.
— То нехай я йому хоч у морду дам!
— Оце можеш.
— Гей! Милостиві панове! Що це ви тут виробляєте?
Жінка, яка вимовила ці слова, була висока, а владна постава робила її ще вищою. Вона була вбрана в дорожній упелянд, простого крою і сірий, але пошитий з тонкого сукна високої якості, оздоблений білячим коміром і такими самими манжетами. З білячих шкурок був пошитий і ковпак жінки, вдягнений на мусліновий couvrechef [178] , який закривав волосся, щоки і шию. З-під ковпака дивилася пара очей. Очей блакитних і холодних, як сонячний січневий ранок.
178
Хустка (фр.).
— Вертепи, — додала жінка, — вам у голові? Хоча ще навіть адвент не почався?
Лібенталь тупнув, гнівно насупив брови, задер голову, але швидко вгамувався. На це вплинув, зокрема, вигляд озброєних людей, які виступили за жінкою з притвору. Зокрема. Бо не тільки це.
— Пан Лібенталь, чи не так? — жінка зміряла його поглядом. — Минулого літа я гостювала в замку в Жарах, ваша мосць був у почті, що його мені пізніше виділили. Впізнаю тебе, хоча ніс у тебе тоді був дещо іншої форми і кольору. А ти мене пам’ятаєш? Знаєш, хто я?
Лібенталь низько поклонився. Прідланц, Строчіл і Кун вчинили за його прикладом. Рейневан також поклонився.
— Я чекаю на відповідь. Що тут витворяється?
— Оцього, вельможна пані, - Лібенталь показав на Рейневана, — мус нам пильно до Штольца відвезти. З наказу його милості Ульріха Біберштайна. Мус нам його до замку доставити…
— Побитого?
— У мене наказ, — лицар закашляв, почервонів. — Моя в цьому голова…
— Твоя голова, — перебила жінка, — менше віхтя соломи буде варта, якщо цей молодик прибуде до Штольца бодай з одною подряпиною. Ти знаєш пана на Штольці, шляхетного Яна Біберштайна? Бо я знаю. І попереджаю: він буває запальний.
— То що мені робити? — задирливо загудів Лібенталь. — Коли він мені противиться? Втікати пробує?
Жінка кивнула долонею, на пальцях у неї були персні, сукупну вартість яких було неможливо оцінити побіжно. Наблизилися слуги й озброєні пахолки, за ними — стрільці на чолі з гладким десятником у цвяхованій латунню бригантині і з широким кордом на боці.
— Я саме прямую до Штольца, — сказала жінка. Адресуючи слова радше Рейневанові, ніж Лібенталеві.
— Мій почет гарантує вам безпеку в дорозі, - додала вона невимушено, ніби знічев’я. — І належне виконання наказу пана Ульріха. А я обіцяю нагороду, щедру винагороду, на яку пан Ян Біберштайн не поскупиться, коли я вас перед ним похвалю. Що ваша мосць на це, милостивий Лібенталю?