Брате мiй, Орле (на украинском языке)
Шрифт:
Дiвчата-медсестри жартiвливо сварилися на струнку, як тополька, лаборантку, яка все частiше виходила з Фелiксом у сад:
– Ти крадеш у нас поезiю!
А як тут усидиш в примiщеннi, коли весна, витьохкують соловейки i саме повiтря напоєне чарами молодостi!
– Який сьогоднi великий Мiсяць!
– прохоплюється у Юлi.
– Ти його помiчаєш?
– Нi.
– Не журися, вже недовго чекати. Пiдготовка до операцiї майже закiнчена. Тодi побачиш i Мiсяць i зорi.
– "Зоре моя вечiрняя, зiйди над горою..." - замрiяно продекламував
– Правда, гарно сказано?
– У Шевченка все гарне.
Сидiли мовчки, притулившись одне до одного. З моря доносився приглушений шум.
– Ти чуєш, Юлю?
– То хвилi накочуються на берег.
– То дише наша планета. Отак, як ми з тобою.
– Не вигадуй, ми живi, а Земля...
– I Земля жива!
Цього Юля нiяк не може збагнути. Говорить про камiння, гори, вулкани, розтоплене ядро.
– Ну й що?
– тягне своєї Фелiкс.
– Все це прояви життя. Земля i Сонце витворили рослини, тварини, рибу, птахiв, людину. То як же це сталось, якщо вони самi не живi? Всесвiт повний життя. От не зрозумiло тiльки - навiщо воно?
– Дивний ти... Ось як просвiтляться твої очi - побачиш, яка то краса, та й не будеш сушити собi голову такими запитаннями, а просто житимеш.- Юлi було до млостi приємно вiдчувати його руку, оте голубляче тепло, яке промовляє до серця в тисячу разiв бiльше, анiж слова.- От побачиш...
– Коли б то вже,- зiтхнув Фелiкс.
– Розумiєш, спочатку збирались поставити тобi штучний кристалик...
– Штучний?
– Так. Це якраз непогано, тисячi людей живуть з такими кристаликами i добре бачать. Але в тебе ще й сiткiвка ушкоджена... Професор каже, що потрiбен живий матерiал. Це має бути унiкальна операцiя, вона потребує кропiткої пiдготовки i теоретичної перевiрки. Зараз iдуть дослiди... цiла серiя дослiдiв...
– Скiльки вже штучного в органiзмi людини...
– Один вчений хiрург пише, що всi явища, навiть психiку, можна буде змоделювати.
– I виготовити штучний мозок?
– Вiн твердить, що можна, правда, в принципi. Череп людини, мовляв, невеликий, отож досить з'єднати мiльярди фiзичних елементiв,- вони виконуватимуть функцiї нейронiв - i машина для думання готова. Кiбернетичний iнтелект!
– Ну, а почуття? Радiсть, горе...
– Вважає, що все можна передати математично, змоделювати - навiть совiсть!
Фелiкс пригорнув дiвчину i поцiлував у губи. Ще й ще. Смiючись, запитав:
– А кохання?
– Хiба що - в принципi...
– сказала задихана дiвчина i ще тiснiш пригорнулась до нього.
– Принеси менi скрипку.
Того вечора - останнього перед операцiєю - iнститутський сад повнився шовковими звуками. То ячала душа молодого поета, огорнена тривогою i надiєю. Сподiвання свiтла в очах.
2
– Як ти себе почуваєш?
– Юля доторкнулась долонею до його чола.
– Я нiчого не бачу.
– На твоїх очах свiтлонепроникна пов'язка.
– А-а...
– Голова не болить?
– Нi. Тiльки втома. В усьому тiлi.
– Це нiчого, любий, мабуть, наркоз. Головне - операцiя
Юля гладила йому волосся нiжними, майже нечутними порухами i впiвголоса розказувала про операцiю. Сам Фелiкс пам'ятав тiлькi тоненькi яскравi голки,- вони пробилися крiзь каламуть i вп'ялися йому в мозок. Потiм настала тьма, зникло все - i свiтнi плями, i голоси. Прокинувшись, не мiг уторопати, де вiн. Але бiля нього була Юля, його перше кохання, його опора й розрада. Йому аж серце тенькнуло, коли подумав, що зараз побачить її, побачить обличчя, очi, стан... Та Юля попросила набратись терпiння, пов'язку знiмати ще рано, i те зробить власноручно сам професор, а поки що йде процес приживлення i уколи та препарати, якi вiн одержує, саме й сприяють цьому процесовi. Навiть пiдводитись поки що не можна...
– I того зась, i того, - обiзвався Фелiкс.
– Ми як одружимось, то ти менi й ходити не дозволиш!
– Ходитимеш у мене по струночцi! Але найперше - ми попливемо, правда? На лайнерi, в туристську подорож. "Iван Франко" i "Тарас Шевченко" - от красенi! Побачимо Кавказ...
– Там, де Ясон здобував золоте руно? Казково!
– На Ельбрус пiднiмемось канатною дорогою...
– Не уявляю.
– А не треба буде й уявляти - побачиш.
– Хоча б уже швидше.
Та не один раз i не двiчi обернулась Земля навколо своєї осi, доки наблизився великий момент зняття пов'язки. Фелiкс потерпав: має ж вiдкритися йому цей дивовижний свiт, iнформацiю про який досi вiн одержував тiльки завдяки слуху. Правда, вiн мiг вiдрiзнити день вiд ночi; сонце, коли прямо на нього дивитись, блiдою плямою проривалось до його мозку. А тепер... якi тi барви? Що воно таке? Не побачивши хоч раз, людський мозок неспроможний уявити, що криється за такими словами, як от: зелений, червоний, синiй, оранжевий...
Враз Фелiкс отерп, страшна думка пронизала мозок електричним струмом: а що як не вдалося?.. Що, коли буде ще гiрше, зникне марево дня?
– Iде професор, - шепнула Юля i встала з лiжка. Фелiкс принишк, чув, як стукнули дверi, як наближалися негучнi, але твердi кроки. Це йшла його доля, його щастя або горе. Зараз буде виголошено вирок: або виправдання, або...
– Добрий день, юначе!
– I до Юлi: - Зашторте вiкна.
Професор пiдсунув стiльця до лiжка i, сiвши, взяв Фелiксову руку, щоб помацати пульс.
– Не треба хвилюватися, юначе, все буде гаразд.
– Голос його спокiйний, упевнений, i це передається Фелiксовi, майже через хвилину пульс унормовується, рiвнiшим стає дихання.
– Ну, от i добре. Яка сьогоднi температура?
– Тридцять сiм, - каже Юля. По голосу чути - хвилюється.
– Так, у межах норми. То що - будемо знiмати пов'язку?
– говорить професор, а сам уже обмацує її, починає розв'язувати.
– Я тут принiс темнi окуляри, доведеться деякий час...
– Не звикати, - нарештi обзивається Фелiкс хрипкуватим голосом.