Брати вогню
Шрифт:
Наступного дня я взявся втілювати давно виношений задум. Між іншим завів із господинею бесіду про добро, яке залишилося в рідному селі. А на той час я вже ходив у них майже в зятях, оскільки мали доньку Марусю, мою ровесницю. Дівчина лагідна й уродлива, проте мені було не до неї. Фронт давно погримів на захід. Будь-якої днини могли перевірити в Живачеві мої покази. В НКВД не дрімали. Тоді смерть або табори. Ні те, ні те мене не влаштовувало. Тож без угаву торочив про коні, корови, закопані скрині з добром, корці цукру… Родичі мої були багачі, маєтків залишили доволі. Тільки треба поїхати й привезти все те добро. Отоді можна й женитися. Я ж бо не жебрак якийсь.
Маючи за спільницю дружину голови сільради, думав легко
З надійною довідкою в кишені я повертався додому. Пристав до людей з Олієво-Королівки, що їхали на Городенківщину возами. Радості особливої не відчував, бо гризли мене докори сумління. Господарі були прихильні й добрі, покладали на мене якісь сподівання. Велося б мені в них спокійно й затишно. Але чи міг я безтурботно жити, коли Вітчизну мою поярмив дикий наїзник. Трясся на деренчливому возі, а в голові роїлися думки. Гадалося, що пройшов за довгі місяці на Буковині вогонь і воду, і невтямки було мені, молодому, що вогні мої тільки розгоряються, а моря наповнюються, що суджено мені горіти у палахкотливих вогнях, і жбурлятиме мною, мов скіпочкою, в бурхливому океані життя…
Привітні краяни довезли мене до Серафинців. Щоби не мозолити очей енкаведистам, райцентр Городенку обійшов полями. Заночував неподалік від цукрозаводу в якійсь стодолині. До схід сонця рушив у дорогу. Через Чернятин, що кишів військовиками, пройшов без пригод. Далі навпрошки полями подався до рідних Вербівців. Біля села не пішов гостинцем, а завернув на в’юнисту стежку, що вела від Кам’янки аж до Ставків.
У голові паморочилося від п’янких пахощів переджнив’я. Усе тут було не так, як на чужині. Жайвір у піднебессі виспівував веселіше, сонце зігрівало не лише тіло, але й душу, лагідно золотилися важкоколосі лани, а небо над головою блакитніло цілком по-домашньому. Правда, краса рідного краю блякла перед невідомістю, що з кожним кроком усе дужче кам’яним тягарем тиснула на виснажену душу. Що діється в селі? Як рідня?
Удалині буяла різнозелом видовжена зелена смуга Збродів, розкраяна навпіл тихоплинною фосою. З горба пасовисько видно, мов на долоні. Серед різновікових пастухів розгледів молодшого брата Леся, що пас коні. Камінь скотився з душі. Значить, родини не розстріляли й не вивезли, слава Богу. Втомлені ноги стали пересуватися жвавіше, бо додому й коні веселіше крокують.
Задумавшись, не завважив, як із темних вербових заростей у Ставках простісінько на мене вигулькнула покусана оводами корова, тягнучи за собою на воловоді господиню. Анна Янчика Романового впізнала мене, однак я зумів переконати її, що вона помилилася, бо я евакуйований із Живачева. Могла мене бачити в голови сільради, коли вибирав якусь довідку. І тепер іду до нього. Немало здивована моєю схожістю з сином сільського війта, жінка скоромовкою розповіла всі новини про його родину: Іван і Микола, тобто я, – в армії. Федір, якого забрали до Німеччини, ще не повернувся, всі інші вдома. На прощання попередила, що безпечніше йти селом, бо на Контровці повно війська.
Напригинці дістався до нашої ниви, край якої нуртувало джерело зі смачною водою. Трохи освіжився, вгамував спрагу й подався додому. Кукурудза й соняхи вздовж меж ховали мене від стороннього ока. Відкриті місця доводилося долати по-пластунськи. Та як не остерігався, в саду біля самої хати мене завважила сусідка Доця Семенюк. Та доки
По якімсь часі чую, пригнав коні Лесь. Неня, дрібно схлипуючи, розповіла йому, що Семенючці привидівся Микола в нашому саду. Брат зайшов до хати й з налитими слізьми очима став перед фотокарткою, де ми з Іваном зазнимковані в козацькій одежі. Він би ще довго приглушено схлипував, якби з-за столу не з’явилася моя кудлата голова. Хлопця з хати, гейби вітром здуло.
Гори кличуть
Удома пробув я недовго. Не хотів наражати на небезпеку всю родину. Батька, який війтував за Польщі й за німців, призначили головою сільради і за других совітів. Його все частіше енкаведисти розпитували про синів. Але селом ходив поголос, що ми з Іваном у Червоній армії. Отож я не дуже хотів показуватися на люди. Разом із ровесниками вирішили податися до повстанців у Карпати. Керував збором станичний Микола Мартинюк. Сільські хлопці зійшлися до хати Проця Лалака. Набрався цілий підвідділ – чота.
По Покрові сорок четвертого вирушили в гори. Полями швидко дійшли до Тишківців. Там до нас долучилося ще чимало юнаків. Загартованим буковинським походом хлопцям видали зброю. Нам з Іваном Яремою дісталися кріси. Розбиті на дві чоти, ми організовано переходили від села до села. Порівняно з буковинськими негараздами цей перехід видався нам дитячою забавою. Підпільний зв’язок діяв бездоганно, терен знайомий, харчів удосталь, енкаведистам можемо дати збройну відсіч… Провадив наш підвідділ Палій із Поточиськ. Швидким упевненим маршем дійшли до Пруту. Провівши детальну розвідку, перебрели студеною водою швидкоплинну річку, відтак поминули Ключів і зайшли до Березова, звідки до Космача – кінцевої мети нашого походу – рукою подати.
Дорогою неждано-негадано причепилася згадка про недавнє дитинство. Вочевидь, то було остаточне прощання з безтурботною босоногістю. До другого класу походив лише кілька днів. Зі школи вигнали, бо виколов диктаторові Пілсудському очі на портреті. Так з однокласною освітою пройшов нелегке життя. Закінчував інші «університети». Іван частенько зводив потіхи заради нас зі старшим на два роки від мене Федором. Обидва мої старші брати були плечисті дужаки. Я ж ріс високий і гінкий, хоч кість мав широку. Федора замагав завжди, через що він неймовірно злився. Якось перед Різдвом нараяв полизати колесо від січкарні. Я ледве відірвав обпеченого язика від промерзлого заліза. На Святий вечір куті не зміг навіть попробувати.
Друзями моїми були набагато старші Іван Драгомаца й Андрій Паньків. Хлопчачим нашим витівкам не було стриму. З пивниці у ксьондза Кнігніцького взимку тягали жердкою із цвяхами на кінці яблука, за що були биті на сповіді хрестом по чолі. У нього ж ловили голубів на прив’язану до шнурка кукурудзу. Зі зростанням числа рубців на наших худих спинах фантазії не відбавлялося. Чимало мороки наша трійка завдавала сільському корчмареві Лузерові. Та як тільки я став досягати ногами до нарощених підніжок ткацького верстата, змушений був розпрощатися з відчайдушним товариством. Від зорі до зорі гупав дубовою лядою. Ткацтвом заробляв на себе й молодших братів та сестер. За німців у селі зорганізувався сільськогосподарський вишкіл, який провадив Проць Євчук. Мені виділили грядку кормових буряків, до яких мусилося добряче докладати рук.