Бронзовий чорт
Шрифт:
І треба ж…
Недарма кажуть: на кожну бочку меду обов'язково є ложка дьогтю. Так і цього безхмарного дня: тільки-но курінний націлився на масний шматок свинини, як побачив у боскеті, що тягнувся одразу під високою верандою, над кущами чорної смородини зелений капелюх сотника Мухи. В тому, що це капелюх саме сотника Мухи, не було жодного сумніву – в кого ще є такий капелюх з обвислими крисами й бісерною яскравою лиштвою, яка зовсім не пасувала вигорілому, у плямах капелюху? А прибуття сотника не віщувало нічого радісного – Сорока поклав ложку, схопився
– Що з вами, пане курінний? – злякався хазяїн. Сорока жив у нього менше місяця, й господар не встиг вивчити всіх його звичок. То звідки міг знати, що пана курінного, коли треба діяти чи приймати якесь важливе рішення, завше чомусь хапає радикуліт – чудова хвороба, коли нею вчасно й правильно користуватися.
Може, сотник Муха й не приніс нічого неприємного, що ж, тоді біль скоро мине, тим паче, що пан курінний давно скаржиться на цю хворобу й знає не гірше за будь-якого професора, як треба лікуватися.
– Нічого, – заспокійливо підвів руку Сорока, та гримаса болю не сходила з його обличчя. – Напад радикуліту, є така хвороба, може, чули, прошу я вас.
«Так, – подумав мимоволі, – це тобі не кременецький поштар з його простудами та нежитем, тепер і хвороби можемо мати справжні, панські, якщо, звичайно, вони не дуже дошкулятимуть нам… Так, як зараз…»
– То, може, панові розтерти?..
– Лише кольнуло, – заспокоїв курінний, – і, може, минеться…
– Я накажу Зоні, вона нагріє піску. Ще, кажуть, допомагає гаряча праска.
Сорока подумав: коли сама Зоня лікуватиме його, якраз буде нагода показати їй золотий перстень з червоним каменем. Згодився.
– Пісок треба насипати в маленький мішечок, – зауважив тільки. – Сподіваюсь, у пана знайдеться…
Хазяїн поладкав долонями, кличучи дівку, і саме в цей час на веранді з'явився Муха. Не знявши свого гидкого капелюха, пропхався просто до столу, сів і тільки тоді привітався.
Курінний подумав: правильно кажуть – з бидла ніколи не буде пана, щоправда, в цього бидла було двадцять моргів землі, що зовсім немало для лісових країв, але Муха завжди прибіднювався, он піджак який обшмиганий і сорочка мало не перепріла.
Нарешті сотник зняв капелюха, мабуть, до цього його спонукала пляшка, все ж якось незручно пити в капелюсі, – він налив собі повну склянку й, побажавши шановному товариству доброго здоров'я, вихилив і смачно поплямкав губами. Закусив і тільки після цього звернув увагу на те, що курінний тримається за поперек.
– Радикуліт? – запитав іронічно.
– Хапає, – відповів Сорока.
– А ви випийте, друже курінний, воно завжди мусить допомогти.
– Хіба що, – Сорока непевно, наче долаючи біль, вихилив свою чарку й закусив печенею. Трохи охолола, під три чорти цього сотника, лишили тебе в селі за озером, ну й сиди сам, бо без поважних причин…
Наче упередивши думки курінного, Муха мовив;
– Є звістка, друже курінний… Хазяїн делікатно підвівся.
– Перепрошую, панство, я на хвильку, тільки скажу дівці…
Муха подивився йому вслід байдуже й дістав з-під брудної підкладки капелюха
– Гріпс, друже курінний.
Сорока знову схопився за поперек. Гріпс – це погано. Гріпс ніколи не приносить нічого відрадного. Скандзюбився на стільці й наказав:
– Поклич Юрка, сотнику, адже гріпс, певно, шифрований.
– Так, друже курінний, – Муха розгорнув папірець, подав Сороці. Той подивився на нього відчужено, махнув рукою, тоді сотник підвівся, підійшов до краю веранди й наказав Семенові, котрий стовбичив неподалік:
– Юрка сюди!
Стояв, широко розставивши ноги, високий, жилавий, з довгими сильними руками, якими, казали, закручено не одну удавку на горлі людини. Самогон приємно вдарив у голову, Муха відчував себе зараз ще вищим і сильнішим, не те що якийсь огрузькуватий курінний, у якого живіт, здається, скоро переважить тіло. Але ж хитрий: начальство його любить і поважає, а запитати б: за що?
Сотник не знав, що мало не половину награбованих коштовностей курінний передавав оунівським ватажкам проводу- то одного підмастить, то другого, на всіх, правда, не наберешся, але навіть нерегулярні підношення робили свою справу, й Сорока повільно, проте постійно піднімався зі щабля на щабель.
Семен побіг кликати Юрка, а Муха повернувся до столу. Господарка якраз принесла повну сковорідку гарячих, добре підсмажених, з хрумкою кірочкою підлящиків та коропців. Під таку їжу гріх було не випити, він налив собі й курінному, поштиво цокнувся з начальством і взявся до коропців.
Сорока зиркнув на Муху несхвально: справді, бидло неотесане, нема того, щоб мовити слово про начальство, ну, хіба тобі важко, а курінному приємно й він запам'ятає це. Знати треба: прихильність начальства ніколи не зашкодить – ні в дрібному, ні у великому, в житті слід крутитися й хитрувати, там лизнути, тут цмокнути й посміхнутися догідливо. Хіба хтось скарає тебе за зайву посмішку?
Від роздратування мурі плями на масному обличчі курінного виступили сильніше, щоки аж забовваніли ластовинням і кирпатий ніс зовсім почервонів. Навіть коропці тепер не смакували йому, а підсмажені були із знанням справи, з зеленою цибулею – цибуля надає коропам справжнього смаку, забиває неприємний риб'ячий запах, робить пікантними.
Але, подумав, що йому сотник і що гріпс? Навряд чи вимагають рішучих дій. По-перше, їхній курінь тільки називається куренем: й сотні стрільців не набереться, у сотників під рукою по два десятки хлопців. Зброя, правда, є, нема чого бога гнівити, німці їм зброю лишили – шмайсери й ручні кулемети, є навіть міномет, але для чого міномет у їхніх лісах, тут не розгуляєшся, пістолет та автомат переважають гармату.
Від думки про зброю Сороці трохи полегшало на серці, і він не так уже незадоволено зиркнув на Муху. Зрештою, вояк як вояк, бруднуватий, проте краще вже мати неохайного, ніж чистоплюя, – он з Юрка який боєць, молоти язиком – його справа, а в їхніх умовах краще за все балакати автоматом, не дуже голосно, правда, й там, де не можуть ВІДПОВІСТИ.