Бронзовий птах

Рыбаков Анатолий Наумович

— Цей будинок — історична цінність. Я маю на нього охоронну грамоту.

— Покажіть, — сухо промовив Борис Сергійович. Старуха витягла з-під хустки папір, подержала його в руках і подала Борисові Сергійовичу.

Він узяв і, за своєю звичкою незадоволено морщачись, почав читати.

Подавшись уперед і скосивши очі, Мишко з-за плеча Бориса Сергійовича теж заглянув у папір.

З лівої сторони стояв, ніби наляпаний, великий штамп, на якому розійшлося фіолетове чорнило.

Текст був віддрукований на машинці. Зверху великими буквами: «Охоронна

грамота». Нижче звичайними: «Свідчиться, що жилий будинок у колишній садибі Карагаєво, як такий, що являє велику історичну цінність, перебуває під охороною держави. Всім організаціям і особам використовувати будинок без особливого на те дозволу губнаросвіти забороняється. Порушення охоронної грамоти розцінюється як псування цінного державного майна і карається за законами Республіки. Заст. зав. губернським відділом народної освіти Сєров». А в кіпці йшов дрібний, але довгий підпис цього самого Сєрова.

— Все правильно, — сказав Борис Сергійович, повертаючи папір, — і все ж тут буде організована комуна.

— Будь ласка, не наказуйте мені, — старуха закинула голову, — і прошу більше не турбувати.

Вона повернулась, піднялася по сходах і зникла за високими дубовими дверима.

Борис Сергійович обійшов садибу, оглянув сараї, стайні, сад, ставок і поле, що розкинулось за садибою.

І Коровін теж довго і уважно дивився на поле. Потім Борис Сергійович сказав:

— Під самісінькою Москвою — і поміщики збереглися. На шостому році революції. Дивовижно!

Коли вони залишали садибу, Борис Сергійович обернувся і знову поглянув на будинок. Зупинились і хлопчики. В яскравих сонячних променях бронзовий птах сяяв, наче золотий. Він дивився круглими злими очима, ніби ладен був знятись і кинутись на них.

— Ефектний птах, — зауважив Борис Сергійович.

— Звичайнісінький орел, — зневажливо сказав Мишко.

— Справді? — відповів Борис Сергійович, але, як здалося Мишкові, з деяким відтінком сумніву в голосі.

Розділ дванадцятий

Нові плани

Борис Сергійович і Коровін поїхали в Москву. Через годину мали приїхати Генка та Бечка. Хоч в душі в Мишка ще жевріла надія, що вони розшукали втікачів у Москві, він був майже переконаний, що саме Ігор і Сева забрали Сеньчин пліт і попливли на ньому вниз по річці… А що як все-таки…

Приїхали Генка та Бечка і заявили, що Ігоря і Севи в Москві немає.

Генка вдавав, що він дуже втомився, хоч обидва мішки таскав Бечка, Генка взяв один перед самісіньким табором, аби тільки показати, що й він працював.

У мішках виявилося багато хліба: по чверті, по півхлібини і навіть дві цілих буханки.

— Я намагався окрайцями збирати, — вихвалявся Генка. — Якщо мені давали середину, то я говорив: «Не можна! Погана випічка! Може бути заворот кишок».

І Генка, театрально розмахуючи руками, показував, як він усе це говорив.

Потім Кит вийняв з мішка декілька кульків з крупами, пакунок з сухими

фруктами для компоту і трохи борошна — річ дуже цінна, бо з неї можна пекти оладки.

— Нам цієї крупи надовго вистачить, — патякав Генка. — Якщо економно витрачати — до кінця табору. Якщо, звичайно, Кит не злопає всю цю крупу сирцем. От із цукром слабувато. Ніхто не дав, Зате є трохи цукерок.

Ці злиплі цукерки Мишко наказав тут же перелічити і видавати поштучно: дві цукерки на день — до ранкового і вечірнього чаю.

Потім Кит витягнув шматок сала, пакунок з оселедцями, топлене масло у воскованому папері, десятків зо два крутих яєць.

На додаток до всього Генка вручив Мишкові гроші — тридцять вісім карбованців.

— Урожай добрий, — схвально зауважив Мишко. — Бачиш, Генко, що значить тебе посилати.

Генка хотів розповісти, хто з батьків що дав, але Мишко зупинив його:

— У нас усе спільне, отже немає ніякого значення, хто що дав. Як тільки продукти опинилися в мішку, вони належать усьому загонові. І нема чого про це говорити. Краще розкажи, про що ти дізнався дома в Ігоря і Севи.

— Прийшли ми до Севиної мами, — почав розповідати Генка, — я їй чемно так кажу: «Здрастє!» Вона мені теж відповідає: «Здрастє!» Потім я кажу: «От приїхали за продуктами». А вона питає: «Як там мій Сева?» Я відповідаю: «Здоровий. Купається — «А коли він повернеться?» — це вона питає. «Найближчим часом» — відповідаю я. «Чого?» — «За книжками». — «Дуже добре. Передавайте йому привіт». Ми розпрощались і пішли. Приблизно так само було і в Ігоря.

— Приблизно, та не так, — вставив борець за справедливість Бечка.

— Починається! — пробурмотів Генка.

— А як було в Ігоря? — спитав Мишко, передчуваючи, що Генка чогось накоїв.

— Як тільки ми вийшли від Севиної мами, — почав Бечка, — так Генка й каже: «Щось дуже підозріло Севина мама з нами розмовляла. Може, Сева уже приїхав, ховається від нас, а мамі своїй наказав нічого нам не говорити. Ні, в Ігоря ми будемо розумнішими, вони нас не обдурять». Я його ще попередив: «Не вигадуй, Генко, а то нашкодиш». Попереджав же я тебе, попереджав?

— Розповідай, розповідай, — похмуро промовив Генка. — Я потім відповім.

— Так от, — продовжував Бечка, — приходимо ми до Ігоря, а там бабуся — мама чергує на роботі. «Ну, — шепоче мені Генка, — цю старушенцію ми обкрутимо круг пальця». Я спробував його стримати, але Генка мене не слухає і каже: «Здрастє, ми до Ігоря». А бабуся відповідає: «Ігоря немає, він у таборі». Тоді Генка підморгує їй і каже: «Ви нас не бійтеся. Ми теж втекли з табору. А тепер нам треба порадитися з Ігорем, що робити далі». Бабуся кліпає на нас очима, видно, нічого не розуміє, а Генка торочить своєї: «Давайте, каже, скоріше свого Ігоря, нам теж ніколи». Бабуся спочатку оніміла, хапає повітря, а потім як заголосить: «Матінко моя! Виходить, наш Горик утік з табору! Куди ж це він? Та де ж це він? Що ж тепер робити? Треба скоріше матері сповістити! Треба зразу ж в міліцію бігти!..» Правильно, Генко, так же було?