Бронзовий птах
Шрифт:
Генка розсміявся:
— Хіба ж це скеля? Ти зрозумій: вони гніздяться на неприступних скелях.
— Це не має значення, — рішуче заявив Мишко, — зате як здорово виходить… Орел зображує річку Халзан, його голова — скелю на Халзані, а лапи могильника — могилу на скелі. Розумієш? Халзан — скеля — могила.
Славик голосно позіхнув, йому дуже хотілося спати. І, якщо правду говорити, він втомився від догадок і не вірив у них. Один орел, другий — і так без кінця… Якби справа була в орлах, то алмаз давним-давно вже знайшли
— Та ми ж були сьогодні на скелі і ніякої могили там не бачили, — сказав Славик і знову позіхнув.
— Так, не бачили, — гаряче відповів Мишко, — але ж ми її і не шукали. Треба піти і як слід обшарити всю скелю.
— Коли піти? — злякано спитали Генка і Славик.
— Зараз. Не гаючи часу.
Але хлопчики рішуче відмовились іти зараз на скелю. Що вони там уночі побачать? Нічогісінько. Марна трата часу. Тільки не виспляться. А завтра ж приїде чоловік у зеленому, і треба бути бадьорими і готовими до всього,
— Отже, не підете? — грізно спитав Мишко.
— Ні! — рішуче відповіли Генка і Славик.
— А якщо я накажу?
— Не маєш права, — відповів Славик. — Коли б це стосувалося загону, то ти мав би право наказувати. А це кінець кінцем приватна справа.
Деякий час вони палко сперечалися про те, має право Мишко наказувати чи не має. Кожен залишився при своїй думці, але йти на скелю Генка і Славик відмовлялися рішуче.
Мишко звертався до їх розуму, докоряв за боягузтво, обіцяв неминучий успіх, загрожував, що піде сам, доводив, що завтра, можливо, вже буде пізно, бо граф випередить їх. Усе було марно. Генка і Славик нізащо не хотіли йти на Халзан. Славик взагалі вже ні в що не вірив, Генка не хотів визнавати ніякого орла-ягнятника, він просто тремтів від люті, коли чув про грифів. І їм обом хотілося спати.
Згнітивши серце, Мишко поступився. Але він зажадав від друзів обіцянки, що завтра вони обов'язково підуть на скелю. Генка і Славик урочисто обіцяли піти.
— Але, — додав Генка, — май на увазі, що всякі Беччині грифи тут ні до чого.
Розділ шістдесят сьомий
Граф Карагаєв
Середа!
Борис Сергійович, Коровін і колоністи пішли обмірювати землю. Піонери на чолі з Зіною вирушили в клуб. Мишко, Генка і Славик пильно стежили за садибою.
«Графиня» в місто не поїхала. Отже, її зустріч з чоловіком у зеленому костюмі має відбутися тут. Він приїде денним поїздом, тобто о другій годині. Мишко наказав Гонці бути в цей час на станції.
Приблизно о пів на другу «графиня» вийшла з дому. Мишко і Славик обережно вирушили за нею. Поминувши парк, «графиня» краєм невеликого ліска вийшла на берег річки значно вище від села і садиби.
Майже водночас до річки підійшов чоловік у зеленому костюмі. Але Генки не було. Значить, чоловік
Він нагадував дачника, який прогулюється. На ньому був легкий літній костюм зеленуватого кольору, жовті черевики «джімі» і велике світле кепі. В руках він тримав букетик польових квітів.
Чоловік у зеленому костюмі привітався з «графинею». Розмовляючи, вони берегом річки пішли в протилежний від садиби бік. Єдине, що лишалося Мишкові і Славикові, — це тихо посуватися берегом так, щоб не спустити їх з ока. Але чути, про що вони розмовляють, хлопці не могли.
Тією самою стежкою «графиня» і чоловік у зеленому костюмі повернулися назад і зупинилися недалеко від хлопчиків.
— Коли ви повернетесь? — запитав чоловік у зеленому костюмі.
— Хвилин через сорок.
— Я чекатиму тут.
«Графиня» пішла до човнової станції. Чоловік у зеленому костюмі зник у прибережних кущах. Там він роздягнувся і кинувся в воду. Чути було, як він хлюпався, пирхав і бив долонями по воді. Хлопці причаїлись у кущах.
Потім незнайомий вийшов на берег. За кущами почулося шелестіння газети, потім усе стихло.
Хлопці лежали не ворушачись. Час тягнувся нестерпно довго. Сонце вже почало схилятися на захід. У траві сюрчав коник. Високо в небі купався жайворонок.
Незнайомий підвівся. Мабуть, одягається…
Нарешті з'явилася «графиня». Незнайомий, уже одягнутий, з лискучим, мокрим, ретельно пригладженим волоссям пішов їй назустріч. Вони зупинилися зовсім близько від хлопчиків. Незнайомий стояв спиною до них. Обличчя «графині» було добре видно.
— Він згоден, — сказала «графиня».
— Скільки людей?
— Він і ще двоє в лісі.
— Коли зможуть бути на місці?
— Через дві години.
Незнайомий поглянув на сонце, потім на годинник.
— Нехай будуть через три.
— Добре, передам.
— З ломами і лопатами.
— Добре… Я їм вже одіслала два мішки інструментів. Тільки… Олексію… Я хотіла попередити: човняр підозрює вас.
— У чому?
— Ну… в цьому… з Кузьміним.
— Звідки він знає, що я — це я?
— Він цього не знає. Він сказав: «Кузьміна вбив чоловік, з яким ви зустрічаєтесь у музеї».
— Він стежив за вами?
— Так. Він був переконаний, що я приховую від нього справжнє місце. Але він хитрий і небезпечний.
— Я сам небезпечний.
— Олексію! З цим селянином!.. Кузьміним… Як вийшло?
Хлопці напружено прислухалися, боячись пропустити бодай одно слово. Зараз він скаже найголовніше! Карагаєв пересмикнув плечима:
— Ми зіткнулися з ним віч-на-віч. Він мене, пізнав. Міг видати. Що залишалося робити? На одного мужика на світі менше.
— Але Рибаліна звільняють.
— Проти нього немає доказів. Але їх немає і проти мене. Звичайно, треба все скоріше кінчати. Сьогодні ж.