Бухтик з тихого затону
Шрифт:
— А що було потiм? — запитало одне жабенятко i аж пiдстрибнуло з нетерплячки. — А чия це була стрiла? Людська, еге ж?
Iншi жабенята обурено зашикали на нечему i приготувалися слухати, що буде далi.
Проте Квакуша Премудра мовчала. Вона першою вловила якийсь незрозумiлий тупiт, що з кожною хвилиною наближався до затону.
— Потiм докажу, — квапливо квакнула вона. — А зараз — ховайтеся хто куди!
Затим Квакуша Премудра стрiмголов описала широку дугу i першою бебехнулася в теплу воду затону.
По спокiйнiй поверхнi затону нiби град пройшов. Через хвилю все завмерло.
А ще через якусь хвилю з-за кущiв верболозу вибiгло двiйко хлопчикiв з розцяцькованими глиною та чорноземом обличчями.
Вони на бiгу причiпливо оглядали все, що лише попадало в поле їхнього зору.
— Таких хлопчисьок помiж людей кличуть кровожерними iндiйцями, — стиха проквакала Квакуша Премудра.
Оскiльки в тутешнiй мiсцевостi кровожернi iндiйцi не водилися, жабенята з величезним здивуванням вилупили на них свої банькатi очицi.
Кровожернi iндiйцi зупинилися бiля того мiсця, де переховувалися внуки i правнуки Квакушi Премудрої.
Вода в затонi була чиста i прозора, начебто шкiльнi вiкна перед початком нового учбового року. Посеред темно-зеленавого листя слiпучо, мов маленькi бiлоснiжнi сонечка, палали водянi лiлiї. Над очеретом повiльно здiймалися хмарки рожевої пари. За спиною у iндiйцiв повiльно i розмiрене, мов якась велетенська жива iстота на вiдпочинку, шумiв лiс.
— Ну як, Сiрий, — подобається тобi це мiсце? — поцiкавився iндiєць, що бiг першим. — Я тут думаю проводити репетицiї «Казки про попа i про наймита його Балду». А чом би й нi? Тихо, i нiхто не заважатиме.
— Мiсце чудове, — згодився iндiєць, якого назвали Сiрим, i занурив одну ногу у воду. — Тепла, як у басейнi. Скупаємось, Вiтю?
— А ще я сюди приходитиму з вудочкою, — продовжував iндiєць Вiтько. — Ти бачив, якi в мене прекраснi риболовнi гачки?
Сергiйко посмiхнувся.
— Ти вже менi їх сто разiв показував, — сказав вiн.
Неподалiк вiд хлопцiв схилилася над водою старезна верба. Одна з її гiлок витяглася далеко над затоном, i це одразу ж вiдзначив зiркий погляд Капустiна.
— Чим не трамплiн для стрибкiв у воду? — вигукнув вiн i подерся на вербу. — Цур, я перший стрибатиму!
Сергiйко подивився на корiння старого дерева. Воно було геть пiдмите водою. Недовго, мабуть, лишилося жити цiй вербi.
«Не завадило б закрiпити його, — подумав вiн. — Огородити лозою, присипати землею. I тодi верба ще сто рокiв простоїть».
Його дiдусь жив у селi. I Сергiйко, коли приїздив до нього, з задоволенням копався в садку.
А Вiтько вже стояв на гiлцi.
— Дивися, як я зараз стрибну! Ластiвкою, зрозумiв?
Проте ластiвка Вiтьковi не вдалася. Вiн ляснувся об воду животом. Точнiсiнько так, як це
Коли гулка луна пiсля Вiтькового приводнення вляглася, Квакуша звернулася до своїх нащадкiв:
— Тепер вам зрозумiло, вiд кого походить людина?
Жабенята засоромлено перезирнулися. На жаль, про це вони нiчого не знали.
— Ех ви, — докiрливо проквакала улюблена бабуся. — Людина походить вiд земноводних. А земноводнi — це ми. Отже, людина походить вiд нас з вами.
— Вiд нас? — недовiрливо перепитало найменше жабенятко. — Чому вiд нас?
— Хiба ти не бачив, як стрибнув цей iндiєць? — квакнула Квакуша Премудра. — Вiн же стрибнув точнiсiнько так, як стрибаємо ми, земноводнi!
Бiльше Вiтько не стрибав. Вiн усiвся на березi i дмухав на свiй почервонiлий живiт.
— А в тебе, Сiрий, непогано виходить, — похвалив вiн товариша, коли той випiрнув з води.
— Це тому, що в мене досвiд є, — пояснив Сергiйко. — Я не раз стрибав з справжнього трамплiна.
— З справжнього? — здивувався Вiтько.
Ну й дивак цей Сергiйко! Стрибав з справжнього трамплiна — i нiкому нi слова. А там же висота, ого яка! Нi, якби на Сергiйковому мiсцi був вiн, Вiтько, — про стрибки з трамплiна вже давно б дiзнався весь санаторiй!
— Зате я, Сiрий, добре плаваю. В мене дядько знаєш хто? Моряк далекого плавання. То вiн менi показав один спосiб, батерфляй називається. А ти яким стилем плаваєш?
— Вiльним, — вiдказав Сергiйко.
Вiтько зрадiв. От зараз вiн вiдiграється за поразку на трамплiнi! От зараз вiн покаже, як треба плавати! Подумаєш, якийсь там вiльний стиль. Все одно, що нiякого. А тут такий шикарний стиль — батерфляй! Одна назва чого варта!
— Давай наввипередки, — запропонував вiн. — До тих он водяних лiлiй i назад. Хто швидше допливе до берега, той i виграє.
I, не чекаючи товаришевої згоди, Вiтько по самiсiнькому краю берега провiв товсту риску. Зачекав, коли Сергiйко стане поруч, i скоромовкою випалив:
— Один, два, три!
I одразу ж безнадiйно вiдстав. Стиль з такою шикарною назвою йому не допомiг.
До того ж з'явилися водоростi i пливти стало значно важче. Проте повертати назад нiхто не збирався i вiдважнi плавцi нищили пiд собою буро-зеленаву рiвнину. Повiльно, з зусиллями просувалися вони вперед. За ними залишалася дорiжка з купами вирваних водоростей на нiй.
Кара
Барбула з самiсiнького ранку засiв за великим корчем. Вiн пiдстерiгав Зубатку. Незважаючи на суворе попередження, хижачка знову й знову пiдстерiгала недосвiдчену рибну малечу бiля дитячого садка. Тож господар затону вирiшив раз i назавжди вiднадити Зубатку вiд цього мiсця.