Буремні дев'яності
Шрифт:
Містер де Морфе вважав таке припущення просто сміховинним. Він запевняв, що золота на приїску ще й зараз непочатий край. Телуристі рудники — це запорука справжнього майбутнього розквіту золотодобування.
Сидячи на веранді тихими задушними вечорами, Саллі та Марі подовгу розмовляли, обговорюючи все, що сталося за день. Дінні подався на розвідку кудись за Кеноуну, і їм обом дуже його не вистачало. Ось у кого завжди була про запас якась цікава історія.
Коли Дінні був дома, хтось із старателів неодмінно приходив до нього, і тоді жінки дізнавалися значно більше про те, що творилось у місті та поза містом. Саллині постояльці, рудокопи, були тихі, скромні хлопці; вони вдосвіта йшли на роботу, поверталися пізно,
Кілька днів тому вони з обуренням розповідали про те, як на Великому Боулдері загинуло два їхніх товариші. В забої, де вони працювали, на глибині ста футів, не було зроблено належного кріплення. Тонни землі обвалились на них і поховали їх живцем:
— Люди коштують дешево, — похмуро кинув Піт Мак-Кей, — дешевше, ніж кріпильний ліс.
А невдовзі після цього ще п’ять рудокопів були вбиті вибухом на Північному. Марі щоразу тремтіла від страху, коли пронизливий гудок сповіщав про катастрофу на рудниках. Жан досі працював під землею, хоч кашель мучив його з кожним днем усе дужче, і Марі взяла з нього слово, що він не полізе більше в забій, як тільки йому пощастить з нового року влаштуватися десь на поверхні.
Кожній дружині рудокопа було знайоме це болісне відчуття страху, що стискав серце, як тільки гудок сповіщав про чергове нещастя. Тоді вони всі бігли до воріт рудника і з тривогою виглядали карету швидкої допомоги. Холонучи від жаху, кожна з них чекала, що ось зараз, зараз карета зупиниться біля її порога або чоловікові товариші принесуть їй страшну звістку.
Нещасні випадки на рудниках ввійшли як щось неминуче у повсякденне життя приїсків. Вони кидали похмуру тінь на всі розмови, хоч жінки й уникали згадувати про них, коли сходились на посиденьки — єдину розраду в одноманітному плинові днів.
На початку року багато балачок викликало вбивство Мей Уейн. Як винуватця арештували Джіма Коннеллі. Саллі знала його, — колись він ходив до неї обідати в їдальню під повіткою, — і їй здавалось неймовірним, щоб Джім міг зумисне вбити жінку.
Джім Коннеллі — лагідний хлопець, добра душа, казали про нього старателі, хоч нікуди правди діти, любив похвастати — мовляв, дивіться, який він вправний стрілець. Не раз доводилось йому бахкати з револьвера, щоб показати, як він вціляє муху на льоту. Мей Уейн була хазяйкою павільйончика з різними прохолодними напоями на Дев’яностій Милі. Джім та Роб Рейд були вже під чаркою, коли забрели до неї якось у суботу перед обідом. Там вони зчепилися з афганцями, що не хотіли одвести вбік своїх верблюдів, і Джім вистрелив кілька разів у повітря, щоб примусити їх звільнити дорогу. Та трапилося, що саме в цю мить Мей вийшла на поріг, одна куля і влучила в неї. Всі раділи, коли Джіма виправдали, але сам він не захотів залишатись на приїску. Хоч він і ненавмисне застрелив Мей, видно, його все-таки мучили докори сумління.
От коли в мечеті в Калгурлі вбили Тага Магомета, багатого купця-афганця, так то було справжнє вбивство — холоднокровне й умисне. Тага заколов інший афганець рано-вранці, коли той схилив коліна для молитви. За що він його порішив, так і не змогли дізнатись. Гоулан Магомет навіть не думав приховувати свого злочину й зустрів смерть з гордо піднесеною головою, як людина, що відстояла свою честь.
Через кілька місяців помер Хаджі Мула Мірбон, майже столітній дідуган, що був у афганців ніби релігійним вождем, і вони зійшлися на його похорон з усіх кінців країни.
Майже водночас ховали й одну японку-проститутку. Саллі з цікавістю дивилась на похоронну процесію, що посувалась курною дорогою до цвинтаря: труна була яскраво прибрана й заквітчана, за нею йшли японки в строкатих кімоно,
Ось воно, останнє напуття, думала Саллі, остання риска під їхнім життям — убогим, жалюгідним животінням у домах розпусти на задвірках міста. Дівчину-японку вбили під час бійки, коли француз — хазяїн кількох японок-проституток, яких він держав у халупі з гофрованого заліза на одному з далеких приїсків, — підвищив плату за відвідання його закладу. Подруги перевезли її тіло до Калгурлі й поховали за національним звичаєм.
Але всі ці події, хоч вони й проливали світло на прихований від очей, зловісний бік життя суспільства, проходили, не залишаючи після себе глибокого сліду. Майбутнє рудників, доля міста — ось що заповнювало всі думки, породжувало дедалі глибшу зневіру. Багато з тих, що звикли на літо виїжджати до моря, в цьому році залишились сидіти на місці: одні боялись відірватися від своїх справ, інші просто були в матеріальній скруті.
Лора сказала, що Олф обіцяв поїхати з нею на південь, але зараз його турбують справи на руднику, і йому не можна відлучатися з Калгурлі. Їхати без Олфа Лора не захотіла: вона обмежилась тим, що вирядила на два-три місяці до моря Еме.
Дивлячись на Боулдерський кряж, Саллі часто замислювалась над тим, яку владу мають рудники над людським життгям, — всі оці незграбні копри та шахтні надбудови, що бов ваніють у гарячому мареві, відкриті розробки, сараї для машин, рудодробарки, присадкуваті конторські приміщення, криті гофрованим залізом, що приліпилися до голої рудої землі… Крез, Мідас, Залізний Герцог, Гайнаулт, Калгурлі, Австралія, Великий Боулдер, Об’єднаний, Стійкий, Айвенго, Золота Підкова, Лейк-В’ю, Зірка. В них було щось чаклунське, в цих назвах. Це вони покликали до життя Калгурлі! Ніби велетеньські допотопні чудиська, розповзлись рудники схилами кряжа; вони зариваються глибоко під землю, вивергають руду, трощать її сталевими зубами каменедробарок, добуваючи золото. Золото! Воно дає багатство та розкоші власникам рудників, але не дасть нічого тим, хто, обливаючись потом, длубає його кайлом у темних тісних забоях глибоко під землею.
Просто дивно, думала Саллі: на догоду цим рудникам виросли й розкинулись на рівнині біля підніжжя хребта місто Калгурлі та нове селище Боулдер. Тонни золота викидають рудники, на мільйони фунтів стерлінгів. Можна було б подумати: в яких розкішних будинках, в яких чудесних містах повинні жити ті, хто власними руками добуває все це багатство, що дає людям необмежену владу! Але тільки ліс копрів та одноманітно-убогі, похилені халупи позначали ті місця, де в надрах ховалися незліченні скарби. Здавалося, ніби якийсь зацькований злиднями невдаха зліпив усі ці халупи нашвидкуруч, сподіваючись на щастя, що, може, перший-ліпший ураган не змете їх з лиця землі.
Все життя Калгурлі крутилося навколо рудників. Існування тисяч чоловіків та жінок залежало від тієї небезпечної, виснажливої роботи, що провадилась під землею. Але й розсипне золото все ще залишалося важливим фактором місцевого добробуту. Право старателів на розробку розсипищ давно вже стало поперек горла власникам рудників, і в міру того як поширювались чутки про вичерпання багатих руд у деяких великих рудниках, старателям дедалі частіше доводилось виступати на захист своїх прав.
Коли приїсковий інспектор Хейр виніс рішення, що управляючий рудником Айвенго мав право заборонити старателям кілкувати в межах відведеної під рудник території ділянки під розсипне золото, старателі скликали мітинг протесту. Страх перед загрозою кризи примушував рудокопів та старателів особливо насторожено ставитись до будь-яких зазіхань на їх старательські права.