Буремні дев'яності
Шрифт:
Старателі завжди були готові послухати Джека і потішалися з того, як він примудрявся роздобувати воду на шляху.
Іншого разу він виїхав з Південного Хреста з вантажем продовольства. Його коні два дні були непоєні, коли він нарешті добився до казенного водосховища. Але Джек не мав дозволу, і сторож не дав йому напоїти коней, хоч води був повний запас. Серед своїх товарів Джек контрабандою віз партію рому; щоб піддобрити сторожа, він вирішив пожертвувати пляшкою. Проте Чарлі Півняче Око, як усі називали сторожа, мав зуб проти Джека, і помста здавалась йому солодшою навіть за ром.
— Ні, цим ти мене не візьмеш, Джек, — сказав
Джек розташувався на ночівлю поблизу водосховища, твердо поклавши собі в думці будь-що напоїти коней; однак цілковитої певності, що Чарлі Півняче Око піймається на його гачок, у нього не було. Підліток з тубільців, його помічник, розпалив багаття; Джек видав йому його пайку харчів і вже зібрався був перекусити сам, коли з’явився візник на ім’я Джім Райєн. Він їхав з Кулгарді, і його коні мало не падали від спраги.
— Дозвіл є? — запитав Джек Баламут.
Виявилось, що Джіму теж не пощастило запастися «писулькою» на одержання води для коней.
— Еге! — присвиснув Джек, — Півняче Око заявив, що без дозволу не дасть жодної краплі.
— Та як він сміє, паршивий виродок! — зарепетував Джім. — Я йому покажу, як не давати води! У мене коні здихають!
— Зажди трохи, — утихомирив його Баламут, який не бажав брати на себе гріха смертовбивства. — Півняче Око сказав, коли я замірився спокусити його пляшкою рому, що не стане випивати з таким запеклим водяним злодієм, як я. Гаразд, кажу, тоді я сам вип’ю і твоє, і своє! Сколотив пляшку — й до рота; вдаю, ніби ковтаю, а сам патякаю казна-що. Коротше, роздрочив його страх як, бачу, йому аж жижки трусяться випити. От я й «забув» біля нього пляшку, а він подумав, що то я з п’яних очей.
Джім був у захопленні від цієї витівки і підсів до Джека, щоб разом з ним підвечеряти. Вони почекали до смерку. А тоді, побачивши, що в халупі Чарлі не засвітилося, пішли до води. Шукати ключа нема потреби, вирішив Джек Баламут. Він постукав по цистерні, щоб визначити рівень води. Джім пробив невеличку дірку, щоб вона дзюрчала потихеньку, і Баламут підставив відро. Вони наповнили всі свої цебри, понапували коней і роз’їхалися в різні боки. От яку штуку втяв зі сторожем Джеків ром: звалив йог з ніг, і візники домоглися свого.
Та найгучніщий свій подвиг Джек Баламут зробив тоді, коли повертався з Кулгарді до Південного Хреста і мав чекати відплати від усіх сторожів, яких він одурив по дорозі туди. Джек саме сушив голову над тим, як напоїти коней біля першого ж казенного водосховища, коли раптом уздрів англійського солдата; той ходив шукати золото й тепер чвалав назад у селище, ледве переставляючи ноги. Джек запропонував підвезти його.
На солдатові був корковий шолом, «отой, знаєте, — Стенлі в африканських нетрях», пояснив Джек. А у Джека в кишені лежала повістка з викликом до суду за те, що він без дозволу їздить з селища до Кулгарді. Папір мав вигляд цілком офіційного документа — навіть з величезною печаткою. Ота печатка й солдатський шолом і надихнули Джека на блискучу ідею.
Він розтлумачив становище своєму пасажирові.
— Треба в найближчому водосховищі роздобути для коней води, а то нам капець, — сказав він. — Тільки в мене нічого не вийде, якщо не вигорить отакий план: ми, мовляв, з відділу водопостачання, шукаємо водні джерела, а ви особисто — уповноважений. Я кудись ушиюсь, коли ми під’їжджатимемо до сторожки. Мій малюк догляне коней. Його ніхто не пізнає. А від вас
Англієць погодився взяти на себе цю роль і зіграв її, наче справжнісінький актор. Він виконував її аж до кінця мандрівки.
Протягом усього довгого літа Джек Баламут ганяв свій фургон туди й сюди і всіма правдами й неправдами привозив новини та продовольство людям, прип’ятим до пересохлої пустельної землі. І майже щоразу він привозив Моррісу листа та посилку від місіс Гауг, а також листи й пакунки Жану Робійяру від його дружини.
Життєрадісно і безстрашно зустрічали старателі всі злигоди, що випадали на їхню долю. Бідкатися та бурчати вважалося ознакою слабодухості. Песимісти і боягузи давно повтікали з приїску. А всі, хто лишився, пишалися своєю витривалістю. Відчайдушна відвага спонукала їх не припиняти боротьби за багатство, яке, вони вірили, чекає на них, причаївшись десь в оцих сірих безмежних чагарях під рудою розпеченою сонцем землею.
Добрий гумор і незламна воля до того, щоб вижити наперекір смертоносній спеці, згуртували воєдино людей всіх рівнів і станів, помагаючи їм пройти «через усі пекельні казани», як говорив Дінні. Час від часу з чагарникових хащів повертався старатель, висхлий, мов скелет, з дикими очима й кудлатою бородою, майже збожеволілий від голоду та спраги. Розповідали про людей, які змушені були пити власну сечу, аби не померти, про одного старателя, що нібито вбив свого коня і випив його кров, щоб підтримати в собі життя.
Встановилось неписане правило, що коли людина помирає з голоду, вона може взяти якийсь харч у чужому наметі. Та коли на чужій ділянці лежав інструмент, це означало, що хазяїн хворий, і горе тому, хто наважився б загарбати цю ділянку.
Коли з водою стало особливо сутужно, ледве не дійшло до бунту.
Прибув караван верблюдів з двомастами галонами води для Білла Фаахана, який збудував готель і домовився з одним афганцем, що той возитиме йому воду з болота за п’ятдесят миль від приїску. Люди накинулись на караван, мов навіжені, і стали з боєм наповнювати свої міхи. Це тривало доти, поки Білл не зторгувався з ними, запропонувавши залишити для готелю п’ятдесят галонів, а решту розподілити поміж старателів. Якийсь стариган, очманілий від спраги, так перехилився через край бочки, що втратив рівновагу і впав у воду. Його довелось виловлювати звідти, мов рибину.
Старателі жартували, що в той день він вижлуктав більше води, ніж йому належало; а Білл лаявся на всі заставки, що якийсь смердючий старий пень споганив йому воду. Однак і лайка, і сміх були звичною справою. Начхати на все, аби стало харчів та води, поки підуть дощі.
— Ось коли задощить…
— Ось коли дочекаємось дощика…
Кожен тільки про це й говорив. Навіть золото не так тепер вабило людей, як вода.
Тубільці обминали табори білих, поки стояли погожі дні і можна було полювати на кенгуру, бунгарра та ему на рівнинах і в далеких горах. Коли ж настала посушлива пора, вони перекочували до Нарлбін-Роксу, до свого колодязя в Кулгарді, і побачили, що там хазяйнують білі і що це стовпище чужих людей і тварин майже все випило. Для них лишилися тільки болітця та невеличкі водойми серед скель, які вони тримали в суворій таємниці.