Буремний Перевал
Шрифт:
— Я вже годину чекаю, — провадив далі незнайомець, поки я продовжувала його роздивлятися, — а тут наче все вимерло. З Я не насмілився зайти. Ти що, не впізнаєш мене? Придивись, я не чужий!
Промінь світла впав на його обличчя; воно було хворобливого кольору, щоки наполовину ховалися під чорними бакенбардами, з-під навислих брів дивилися глибоко посаджені дивні очі — по очах я його й упізнала.
— Та що ж це! — скрикнула я, непевна, бачу перед собою прибульця з того світу чи живу людину. — Що ж це — ти повернувся? Це справді ти? Справді?
— Так. Гіткліф, — відповів він, переводячи погляд із мене на вікна, в яких сяяли тільки місячні відблиски —
— Як вона це сприйме? — промовила я. — Що вона вдіє? Це й мене спантеличило, а її геть зведе з розуму! Так, ви Гіткліф, але зовсім інший. Ні, просто в голову не береться! Ви були в армії?
– Іди й передай їй мої слова, — нетерпляче обірвав він мене. — Я мов у пеклі, поки ти зволікаєш!
Він відсунув засув, і я увійшла; та, діставшись вітальні, де сиділи містер і місіс Лінтони, я не могла змусити себе ступити до середини. Зрештою вирішила, що зайду й спитаю, чи не треба запалити свічки, і відчинила двері.
Вони сиділи вдвох біля вікна; віконниці були розчинені, і поміж садових дерев та пишної зелені парку відкривався вид на Гімертонську долину, і довга цівка туману тяглася по нійдогори майже до самої вершини (бо неподалік від каплички, як ви могли помітити, рівчак, відведений од болота, впадає у струмок, що тече вниз долиною). Буремний Перевал височів над цим срібним сяйвом, та нашого старого будинку не було видно: він ховається у низині з іншого боку. І кімната, і ті, У хто в ній сидів, і краєвид, яким вони милувалися, виглядали напрочуд спокійно. Я відчула несвідому відразу до того, що мала повідомити, і вже поривалася йти, так і не сказавши про це ані слова; та вчасно схаменулась — і, подумки обізвавши себе дурепою, промимрила:
— Вас хоче бачити якийсь чоловік із Гімертона, мем.
— Чого він хоче? — поцікавилася місіс Катрина Лінтон.
— Я його не питала, — відказала я.
— Тоді запни фіранки, Неллі,— сказала вона, — і принеси нам чаю. Я скоро повернуся.
Вона вийшла з кімнати; містер Едгар недбало поцікавився, що то за чоловік.
— Той, кого місіс не чекає,— відповіла я. — Такий собі Гіткліф — ви маєте його пам'ятати, сер, — що жив у містера Ерншо.
— Що? Циган, сільський підпасок? — вигукнув він. — Чому ви так і не сказали Катрині?
— Тихіше! Ви не мусите його так називати, хазяїне, — мовила я. — їй буде дуже прикро це чути. В неї серце рвалося з горя, коли він утік. Я думаю, його повернення — справжнє свято для неї.
Містер Лінтон ступив до вікна в іншому боці кімнати, що виходило на подвір'я. Він розчинив його і визирнув назовні. Мабуть, вони були там, унизу, бо він квапливо вигукнув:
— Не стій на ґанку, люба! Якщо до нас гість, проведи його до кімнати.
Та минуло ще чимало часу, перш ніж брязнув засув і Катрина влетіла до кімнати, задихана, надто збентежена, щоб виявити радість. Справді, глянувши на її лице, ви радше б вирішили, що сталося страшне лихо.
— Ох, Едгаре, Едгаре! — видихнула вона, обіймаючи його за шию у судомному пориві. — Ох, Едгаре, любий! Гіткліф по вернувся! Він тут! — і вона здушила його в обіймах.
— Ну, ну, досить, — роздратовано вигукнув її чоловік. — Не треба мене душити з цієї нагоди. Він ніколи не здавався мені таким неоціненним скарбом. І нема чого божеволіти від радощів.
— Я знаю, він тобі не подобався, — відповіла
— Сюди? — мовив він. — До вітальні?
— А куди ж іще? — спитала вона.
Він сердито позирнув на неї й завважив, що в кухні йому має бути зручніше. Місіс Катрина Лінтон зміряла його дивним, наче зневажливим поглядом — чи то гніваючись, чи насміхаючись із такого чистоплюйства.
— Ні,— мовила вона по хвилі,— я не можу сидіти у кухні. Накрий тут два столи, Неллі: один — для твого хазяїна й міс Ізабелли, бо вони особи шляхетні; а другий — для Гіткліфа й мене, ми ж нижчого ґатунку. Це тебе влаштує, любий? Чи звеліти, щоб для нас розпалили вогонь деінде? Якщо так, тільки накажи. А я побігла приймати гостя. Боюся, це надто чудово, щоб бути правдою!
Вона знову кинулася бігти, та Едгар спинив її.
— Визапросіть його піднятись, — мовив він до мене, — а ти, Катрино, спробуй радіти, не втрачаючи глузду. Всій челяді зовсім не обов'язково бачити, що ти приймаєш слугу-втікача, мов рідного брата.
Я спустилася вниз і побачила Гіткліфа на ґанку — той, певно, чекав запрошення ввійти. Він пішов слідом за мною, не зронивши й слова, і я привела його до вітальні; обличчя моїх хазяїв ще паленіли від недавньої теплої розмови. Та лице леді засяяло по-іншому, коли її друг постав на порозі; вона підбігла до нього, взяла його за обидві руки й підвела до Лінтона. ці Потім схопила мляву Едгарову долоню і втиснула її до руки гостя. Тепер, при світлі від коминка й канделябрів, я була вражена дужче, ніж будь-коли, зміною, що сталася з Гіткліфом. а Він перетворився на високого, ставного чоловіка, поруч із яким мій хазяїн здавався незрілим юнаком. Його виструнчена постать наводила на думку про службу в армії. І риси, і вираз обличчя робили його старшим, впевненішим од Лінтона: то було інтелігентне обличчя, без будь-яких ознак колишньої деградації. Напівприборкана жорстокість ще жевріла в його очах, схованих під насупленими бровами й повних чорного блиску; та вона була підкореною. А в його манерах навіть вчувалася гідність: він тримався не грубо, та все ж таки надто суворо, щоб здаватися люб'язним. Хазяїн був вражений так само, як і я, а може, й більше: на якусь мить знітився, не знаючи, як звертатися до «сільського підпаска», як він обізвав прибулого. Гіткліф відпустив його тонку руку і стояв, холодно дивлячись на нього й чекаючи, поки він зволить заговорити.
— Сідайте, сер, — зрештою обізвався хазяїн. — Місіс Катрина Лінтон, на згадку про давні часи, бажає, щоб я влаштував вам гостинний прийом; і звичайно, я завжди радий, коли для неї робиться щось приємне.
— Я теж, — відповів Гіткліф, — особливо якщо беру в ньому участь. Я охоче посиджу у вас годину-дві.
Він сів навпроти Катрини, що невідривно дивилася на нього — так, наче боялася, що він знову щезне, варто їй відвести погляд. Він лише зрідка зводив на неї очі, час від часу швидко позираючи у її бік, і здавалося, йому цього досить. Та він отримував такі ж самі погляди у відповідь, і в його очах щоразу ясніше відбивалася нічим не затьмарена насолода, яку він пив із її погляду. Вони були надто захоплені одне одним і власною взаємною насолодою, аби відчувати якусь ніяковість. Та містер Едгар був аж ніяк не в захваті. Він зблід із прикрощів і ледь зміг стриматися, коли його жінка, підвівшись, пройшлася по килимі та знов схопила Гіткліфа за руки — і розсміялась, наче не тямлячи себе.