Буремний Перевал
Шрифт:
А ось і Кеннет; я піду вниз і скажу йому, що вам стало набагато краще. А моя історія, як то в нас кажуть, загайна — і доведеться згаяти на неї ще день, як не більше.
Загайна й гнітюча, подумав я, коли добра жінка вийшла зустріти лікаря; і не зовсім така, яку я б вибрав для власної розваги. Та байдуже! Я отримаю цілющі ліки з гіркого зілля місіс Дін; і перш за все вони врятують мене від чарівного блиску, яким сяють прегарні очі Катрини Гіткліф. Я б ускочив у неабияку халепу, віддавши серце цій молодій особі, якщо вона виявиться копією своєї любої матінки!
Розділ п'ятнадцятий
Ще тиждень минув: і моє одужання,
— Увечері,— розповідала вона, — тобто увечері того дня, коли я відвідала Буремний Перевал, я знала напевне — все одно як бачила на власні очі,— що містер Гіткліф десь поблизу, й уникала виходити надвір, бо його лист досі ще лежав у мене в кишені, а мені не хотілося знов чути погрози чи глуми. Я надумала не віддавати листа, доки хазяїн кудись не піде, бо не могла вгадати, як це вплине на Катрину. Так і склалося, і лист потрапив до неї лише через три дні. Четвер того дня була неділя, і коли всі в домі вирушили до церкви, я віднесла листа до кімнати моєї пані. Залишався ще один А служник, що разом зі мною наглядав за будинком, і ми з ним зазвичай замикали двері на той час, поки йде служба. Та цього разу погода була така гарна, що я розчинила двері навстіж, а щоб дотримати своєї обіцянки, я, знаючи, хто може прийти, сказала служникові, що хазяйці дуже захотілось апельсинів, тож хай він біжить до крамниці і візьме хоч декілька штук, а заплатити можна й завтра. Він пішов, а я піднялася нагору.
Місіс Лінтон, як завжди, сиділа біля відчиненого вікна, у легкій білій сукні, з шаликом на плечах. її густе довге волосся підстригли ще на початку хвороби, і тепер воно було прибране у просту зачіску з кучерями на скронях та шиї. її зовнішність змінилась, як я й казала Гіткліфові; та коли вона була спокійна, у ній вбачалася дивна, неземна врода. Палкий полиск її очей поступився місцем мрійливій, сумній ніжності; здавалося, вона не помічає нічого довкола; її погляд був спрямований кудись далеко, дуже далеко — як сказали б ви, за межі світу цього. А блідість обличчя (після її тілесного одужання воно вже не здавалося таким виснаженим) і особливий вираз, що зринув на ньому внаслідок душевного розладу, — ці ознаки, хоча й вказували на свою сумну причину, все ж таки надавали їй певної зворушливої принадності; і для мене, та й для кожного, хто її бачив, вони тяжіли над будь-якими втішними доказами її одужання, підтверджуючи найгірші припущення.
На підвіконні перед нею лежала книга, і легкий вітерець час від часу шелестів її сторінками. Я думаю, це Лінтон поклав її тут: Катрина ніколи не розважалася читанням чи ще якимось зайняттям, і він витрачав чимало часу, марно намагаючись викликати в неї бодай найменше зацікавлення ці чимось, що захоплювало її раніше. Вона співчувала його старанням і, якщо цієї миті була спокійна, терпляче їх зносила, даючи зрозуміти безнадійність його зусиль лише тим, що час від часу тамувала втомлене зітхання і зрештою винагороджувала його поцілунком і смутною посмішкою. Іншим разом У вона просто відверталася і затуляла руками обличчя або навіть зі злістю відштовхувала свого чоловіка; і тоді він лишав її у спокої, знаючи, що нічим не зарадить.
У гімертонській церкві ще калатали дзвони, і здалеку долинало м'яке, мелодійне дзюрчання струмка в долині — замість шепоту листя, який улітку, коли дерева навколо
— У мене для вас лист, місіс Лінтон, — сказала я, обережно вкладаючи листа їй у руку, безсило зронену на коліно. — Ви прочитайте його зараз, бо він потребує відповіді. Зламати печатку?
— Так, — відповіла вона, не глянувши на мене. Я розпечатала листа; він був дуже короткий.
— А тепер, — продовжувала я, — прочитайте.
Вона прибрала руку, і лист упав. Я знов поклала його їй на коліна і стояла, чекаючи, поки вона захоче поглянути вниз. Але вона сиділа, мов у заціпенінні, і врешті-решт я наважилася заговорити:
— Може, я вам прочитаю, мем? Це від містера Гіткліфа. Вона здригнулась, в її очах майнула неспокійна тінь згадки
і намагання зібратися з думками. Вона взяла листа й нібито уважно вивчала його; а побачивши підпис, зітхнула. Та все ж я зрозуміла, що вона не усвідомлює його змісту, бо на моє питання, яку відповідь передати, вона лише вказала на підпис — і збентежено й запитально позирнула на мене.
— Що ж, він хоче вас бачити, — мовила я, здогадавшись, що їй потрібне тлумачення. — Він зараз у саду і з нетерпінням чекає, щоб я принесла йому відповідь.
Говорячи це, я побачила, як великий собака, що грівся внизу на травичці, настовбурчив вуха, наче збирався загавкати, потім знов опустив їх і заметляв хвостом, сповіщаючи про наближення когось, хто не був для нього чужим. Місіс Лінтон подалася вперед і прислухалася, затамувавши подих. За хвилю в передпокої почулися кроки. Відчинені двері виявилися для Гіткліфа надто великою спокусою, якій він не зміг опиратись; напевне, боявся, що я можу порушити свою обіцянку, і тому вирішив покладатися лише на себе. Катрина не відводила очей від дверей до кімнати. Він спочатку помилився дверима; вона кивнула мені, щоб я вийшла його зустріти, але він увійшов, перш ніж я встигла ступити до дверей, і вмить опинився поруч із Катриною, і стиснув її в обіймах.
Він не казав нічого і не випускав її з рук, і за ці кілька хвилин подарував їй більше поцілунків, ніж за все попереднє життя — раніше вона цілувала його перша. І я бачила, що він у болісному розпачі не сміє підняти очі й поглянути їй в лице! Ледь глянувши на неї, він пройнявся схожим здогадом — її обличчя не мало жодної риси, яка б лишала хоч якусь надію на одужання; вона була приречена померти!
— О Кеті! Життя моє! Як мені витримати це? — і в цих його перших словах пролунав неприхований відчай. Він вдивлявся в її лице з такою болісною прискіпливістю, що, здавалося, лише від цього на очі мають набігти сльози. Але його очі палали сухим вогнем нелюдського страждання: вони це витримали.
– І що тепер? — мовила Катрина, відсуваючись од нього, і з-під насуплених брів кинула на нього стрічний погляд: її настрій мінявся щохвилини. — Едгар і ти — ви розбили мені серце, Гіткліфе! І ви обоє приходите до мене оплакувати своє ці діяння — так, ніби ви — ті, кому треба співчувати! Я не співчуваю тобі, ні! Ти вбив мене — і, певно, втішаєшся з цього. Який ти дужий! Скільки ти ще збираєшся прожити, коли мене вже не буде на світі?
Гіткліф став на одне коліно, щоб обійняти її, й тепер хотів підвестись, але вона схопила його за волосся й не відпускала.