Буремний Перевал

Бронте Эмили Джейн

Розділ двадцять третій

Дощова ніч поволі перейшла в туманний ранок — морозний і сльотавий водноас, — і шлях нам перетинали ручаї, що розливалися з пагорбів. Ноги в мене були геть мокрі, я сердилась і була в такому кепському гуморі, що якнайкраще пасував до такої прикрої справи. Ми зайшли до будинку через кухонні двері, щоб пересвідчитися, чи справді містера Гіткліфа немає вдома: я не дуже довіряла його словам.

Джозеф сидів сам-один і розкошував біля веселого полум'я у коминку: на столі —

кварта елю та поламана великими куснями вівсяна перепічка, у зубах — мала чорна люлька. Катрина підбігла до вогню зігрітися. Я спитала, чи вдома хазяїн. Моє питання так довго лишалося без відповіді, що я засумнівалася, чи не оглух, бува, старий, і заговорила голосніше.

— Не-а! — пробубонів чи то радше прогундосив він. — Не-а! Тож ідіть-но ви, звідки прийшли.

— Джозефе! — почувся водночас із моїм вередливий голос із кімнати. — Скільки можна тебе кликати? У коминку лише кілька жаринок. Джозефе! Іди сюди негайно!

Голосне пихкання і незворушний погляд, утуплений у черінь, свідчили, що Джозеф лишився глухим до цього заклику. Покоївки і Гортона не було видно; перша кудись пішла у справах, а той, мабуть, десь працював. Ми впізнали голос Лінтона й увійшли.

— О, та щоб ти здох на своєму горищі! Сконав із голоду! — вигукнув хлопець, вочевидь гадаючи, що це йде його ледачий прислужник.

Він затнувся, зрозумівши свою помилку. Кеті кинулася до нього.

— Це ви, міс Лінтон! — сказав він, піднімаючи голову з поруччя великого крісла, в якому лежав. — Ні, не цілуйте мене, а то я почну задихатись. О Боже! Тато сказав, що ви прийдете, — продовжував він, відсапуючись після обіймів Катрини. Вона стояла і знічено дивилася на нього. — Ви не могли б зачинити двері? Ви лишили їх відчиненими. А ці… ці паскуди не хочуть принести вугілля. Тут так холодно!

Я поворушила жар у коминку й сама принесла цеберко вугілля. Хворий одразу ж почав скаржитися, що на нього летить попіл. Але хлопця мучив кашель, а сам він виглядав геть слабим і змореним, тож я не стала дорікати йому за таку примхливість.

— Ну ж бо, Лінтоне, — тихенько мовила Катрина, коли його спохмурніле лице прояснилося. — Ти мені радий? Що я можу зробити для тебе?

— Чому ви не приходили раніше? — спитав він. — Вам слід було прийти до мене, а не писати. Мене це страшенно втомлювало — писати такі довгі листи. Краще вже розмовляти.

Але тепер мені й розмовляти не хочеться. І взагалі нічого не хочеться! Не розумію, куди поділася Зілла! Може, ви (він поглянув на мене) збігаєте на кухню і подивитесь?

Я не діждалася подяки за щойно зроблену послугу, тому, не маючи бажання бігати туди й сюди з його примхи, відповіла:

— Там нема нікого, крім Джозефа.

— Я хочу пити, — обурено вигукнув він і відвернувся. — Як тато поїхав, Зілла почала щодня швендяти до Гімертона — просто жах якийсь! А я маю сидіти тут унизу — вони вдають, що не чують, якщо я кличу їх згори.

— А ваш батько уважний

до вас, містере Гіткліф? — спитала я, помітивши, як він уникає дружніх обіймів Катрини.

— Уважний? Він хоч їхпримушує бути трохи уважнішими! — вигукнув він. — Паскуди! Знаєте, міс Лінтон, цей бидлак Гортон насміхається з мене! Я його ненавиджу! Справді, я їх усіх ненавиджу: вони просто огидні!

Кеті метушилася, шукаючи води. На полиці вона побачила глек і принесла кузенові. Він попросив додати ложку вина з пляшки, що на столі, й, трохи відсьорбнувши, начебто заспокоївся і сказав, що вона дуже добра.

— А ти радий мене бачити? — знову спитала вона, зрадівши його слабкій посмішці.

— Так. Це щось нове — чути голос, подібний до вашого! — відповів він. — Але мене просто виводило з себе, що ви не ці приходите. А тато кричав, що я сам у цьому винен, називав мене жалюгідним, миршавим, нікчемним створінням і казав, що ви мене зневажаєте і що якби він був на моєму місці, то у Грейнджі давно вже хазяйнував би він, а не ваш батько. Але ж ви не зневажаєте мене, ні, міс…

— Я хочу, щоб ти називав мене Катриною або Кеті,— перервала юна леді. — Зневажати тебе? Ні! Після тата й Неллі я люблю тебе більше від усіх на світі. Але я не люблю містера Гіткліфа і не зможу приходити, коли він повернеться. Його ще довго не буде?

— Не дуже довго, — відповів Лінтон, — але він часто ходить на болота — зараз мисливська пора, і ти могла б посидіти зі мною годину-дві, поки його немає. Скажи, що ти згодна. Я постараюся бути люб'язним: ти ж не дратуватимеш мене навмисне і завжди мені допомагатимеш, так?

— Так, — відповіла Катрина, погладжуючи його довге м'яке волосся, — якби тільки тато дозволив, я б половину всього часу проводила з тобою. Любий Лінтоне! Я б хотіла, щоб ти був моїм рідним братом.

– І тоді ти б мене любила, як свого батька? — мовив він, пожвавившись. — А втім, тато каже, що ти любила б мене більше, ніж батька, і більше від будь-кого в світі, якби була моєю жінкою; тому краще б ти вийшла за мене заміж.

— Ні, я нікого не полюблю більше, ніж тата, — різко відповіла вона. — До того ж буває, що люди ненавидять своїх жінок; але не сестер чи братів. І якби ти був моїм братом, ти б жив із нами, і тато любив би тебе так само, як мене.

Лінтон став заперечувати той факт, що інколи чоловіки ненавидять своїх жінок, та Кеті переконувала, що таке трапляється, і з великого розуму згадала про ставлення його власного батька до її покійної тітоньки. Я обірвала її, але вона не могла заспокоїтись, поки не вибовкала все, що їй було відомо. Містер Гіткліф, дуже розлючений, заявив, що це брехня.

— Це тато мені сказав; а він ніколи не говорить неправди, — вперто доводила вона.

— А мійтато зневажає твого! — крикнув Лінтон. — Він й його зве паскудним нікчемою.