Буремний Перевал
Шрифт:
Так почалася їхня дружба, що ставала дедалі міцнішою, хоч іноді й переривалася невеликими сутичками. Ерншо не міг змінитись одразу, а моя юна леді не була ні філософом, ні взірцем терпіння. Та оскільки обоє прагнули однієї мети — одна любила і хотіла поважати того, кого любить, а другий любив і хотів, щоб його поважали, — вони зрештою досягли свого.
Бачите, містере Локвуд, це було досить легко — завоювати серце місіс Гіткліф. Але зараз я рада, що ви й не пробували. Цей союз буде вершиною моїх сподівань. Я не заздритиму нікому в день їхнього весілля: тоді не знайдеться жінки, щасливішої
Розділ тридцять третій
У вівторок уранці Ерншо досі не міг виконувати своїх звичних обов'язків і тому лишився вдома, і я скоро переконалася, що не зможу втримати свою дівчинку біля себе, як було доти. Вона збігла вниз раніше за мене й рушила в сад, де її кузен займався нехитрою роботою, і коли я вийшла припросити їх до сніданку, то побачила, що вона вмовила його розчистити великий клапоть землі серед кущів смородини та аґрусу, і тепер вони заклопотано міркували, яку розсаду можна привезти з Грейнджу.
Я жахнулася, побачивши збитки, завдані всього за півгодини: кущі чорної смородини були гордістю Джозефа, і саме посеред них Кеті надумала влаштувати квітник!
— От лишенько! Це ж усе покажуть хазяїнові в ту ж мить, як побачать! — вигукнула я. — Хто вам дозволив отаке творити в саду, скажіть на милість? Ну, дадуть вам за це духопеликів, ось побачите! Містере Гортон, я просто нетямлюся з дива — невже вам на те тільки й тями вистачає, щоб наробити шкоди через її забаганку?
— Та я забув, що то кущі Джозефа, — відповів Ерншо, трохи зніяковівши, — але скажу йому, що це я зробив.
Ми завжди обідали разом із містером Гіткліфом. Я виконувала обов'язки господині, нарізаючи хліб і заварюючи чай, тож моя присутність за столом була конче необхідна. Катрина зазвичай сиділа біля мене, але в той день тишком примостилася біля Гортона, і я побачила, що вона не збирається тримати в таємниці свою дружбу, так само як раніше не приховувала ворогування.
— Ви не дуже вже показуйте, що прихильні до свого кузена, — пошепки наставляла я її, коли ми увійшли у дім. — Це розізлить містера Гіткліфа, і буде вам обом непереливки.
— Я й не збираюся, — відповіла вона.
За хвилю потому вона потай повернулась до Гортона і встромляла до його тарілки з кашею квіточки примули.
Він не насмілювався заговорити до неї, не смів навіть поглянути в її бік, але вона й далі його дражнила, і він зо два рази ледь не розсміявся. Я насупила брови, а вона крадькома позирнула на хазяїна, та по його обличчю було видно, що думками він десь далеко від нашого товариства. Дівчина враз посерйознішала, занепокоєно вдивляючись у його лице, а потім відвернулась і знов взялася до своєї бешкетної справи; і Гортон нарешті крадькома пирснув. Містер Гіткліф здригнувсь і хутко озирнув нас усіх по черзі. Катрина кинула у відповідь той неспокійний і все ж таки зухвалий погляд, який він так ненавидів.
— Добре, що мені звідси до тебе не дотягтися, — гримнув він. — Чи тебе чорти телесують, що так зиркаєш на мене свої ми очиськами? Сховай їх від мене! І більш не нагадуй мені про свою присутність. Я гадав, що вже відучив тебе сміятись!
— Це я сміявся, — промимрив Гортон.
— Що ти там варнякаєш? — спитав хазяїн. Гортон втупився в тарілку і свого
Містер Гіткліф якусь мить дивився на нього, потім мовчки повернувся до їжі і своїх роздумів. Ми на той час майже скінчили снідати. Молоді люди обачливо відсунулись одне від одного, тож можна було не сподіватися якоїсь халепи під час трапези. Але тут у дверях з'явився Джозеф, і з того, як трусилися в нього губи і якими грізними були очі, я збагнула, що він щойно викрив лиходійство, скоєне над його дорогоцінними кущами. Він, певно, бачив Кеті та її кузена на місці злочину ще до того, як пересвідчивсь у його наслідках. Щелепи в нього ходили ходором, мов у корови, що пережовує свою жуйку, і через те його промова звучала досить нерозбірливо:
— Я маю отримати свою платню і забираюся звідси! Я-бо налаштувавсь померти там, де служу шістдесят літ; оце думав — приберу на горище всі свої книги та все добро, а кухня хай лишається їм, так воно спокійніше! Хоч і тяжко отак зніматися з теплого місця, та вже ж якось зібрався; аж нє — їй, бач, і садочок мій муляє! На Бога, хазяїне, цього я не подужаю стерпіти! Когось можна уярмити, і він привикне гнутися, та я завжди був не з таких, і пізно вже мені привикати на старість! Та я ліпше піду дороги мостити, якось уже зароблю собі на хліб та на юшку!
— Ну, ну, дурню, — перервав Гіткліф, — коротше! Чим тебе скривдили? Я не втручатимусь у твої чвари з Неллі, хай вона тебе хоч до короба вкине — мені байдуже!
— Та я не про Неллі,— відповів Джозеф. — Якби то річ у Неллі, я б і не думав іти; хоч вона й безсоромниця, та, дякувати Богові, ні в кого не може викрасти душу! Вона ніколи не була така вже гожа, аби на неї хотілося око покласти. А оця бо сквернавиця, шелихвістка, приворожила нашого хлопця своїми нахабними очиськами та бісівським крутійством, та так, що… Нє! В мене просто серце рветься! Він позабував усе, що я для нього робив, скільки на нього сил угохкав, — пішов У та й викопав усі ліпшенькі кущі смородини, усі до їдненького! — і старий заголосив як на ґвалт, оплакуючи свою гірку образу та пропащу долю невдячного Ерншо.
— Та він що, впився? — спитав Гіткліф. — Гортоне, він наче тебе винуватить?
— Я викопав лише два чи три кущики, — відповів хлопець, — та я просто хотів їх пересадити.
— А нащо тобі їх пересаджувати? — спитав хазяїн. Катрина, розумниця, влізла-таки в розмову:
— Ми хотіли посадити там квіти, — вигукнула вона. — Це тільки я винна, бо я його попросила.
— А тобіякий біс дозволив тут хоч цурку чіпати? — здивувався її свекор. — І хто велів тобі, Гортоне, її слухати? — додав він, повертаючись до хлопця.
Той наче занімів; кузина відповіла за нього:
— Ви б могли й не жалкувати для мене кількох ярдів землі, якщо відібрали у мене весь маєток!
— Твій маєток, негіднице? В тебе його й не було ніколи, — мовив Гіткліф.
– І мої гроші,— продовжувала вона, незворушно витримавши його гнівний погляд, і надкусила окраєць хліба, що лишився від сніданку.
— Цить! — ревнув він. — Доїдай — і геть звідси!
– І маєток Гортона, і його гроші,— вела далі відчайдушна войовниця. — Ми з Гортоном тепер друзі, і я йому все про вас розповім!