Буремний Перевал
Шрифт:
— Тоді, значить, переді мною тут мешкав чоловік на ймення Лінтон? — продовжив розмову я.
— Таки він.
— А хто цей Ерншо — Гортон Ерншо, який мешкає з містером Гіткліфом? Вони родичі?
— Ні; він племінник покійної місіс Лінтон.
— Тобто тоді він доводиться молодій леді кузеном?
— Так; і її чоловік теж доводився їй двоюрідним братом.
Один — із материного боку, другий — по батькові: Гіткліф був одружений із сестрою містера Едгара Лінтона.
— Я бачив, над вхідними дверима у Буремному Перевалі вирізьблене прізвище «Ерншо». Це давній рід?
— Дуже давній, сер. І Гортон — він останній із них лишився, так само як наша Кеті — з Лінтонів. То ви були у Буремному Перевалі?
— Місіс Гіткліф? Вона виглядає дуже добре. Гарна дівчина, хоча, думаю, не вельми щаслива.
— Авжеж — це й не дивно! А як же вам припав до душі господар?
— Наш друзяка доволі важку вдачу має, правда, місіс Дін?
— Важку і гостру, мов точильний камінь! Що менше маєте з ним справ, то краще.
— Мабуть, чимало довелось йому пережити, перш ніж він став таким грубим посідачем. Ви знаєте щось про його минуле?
— Я знаю про нього все — все, крім того, де він народився, і хто були його батьки, і як він заробив свої перші гроші. А Гортона він узяв і випхнув із родинного кола, як зозуленя виштовхує з гнізда свого побратима. І тепер безталанний хлопчина, мабуть, єдиний з усіх не здогадується, як жорстоко його одурили.
— Ну, місіс Дін, із вашого боку було б справжньою щедрістю розповісти щось цікавеньке про моїх сусідів. Відчуваю, що інакше не засну, тож будьте ласкаві, посидьте тут годинку й потеревеньте зі мною.
— О, з радістю, сер! Ось тільки-но знайду собі якесь шиття — і сидітиму стільки, скільки забажаєте. Та ви, здається, добряче промерзли — он, аж дрижаки хапаєте! Треба вам випити чогось тепленького, щоб вигнати цю застуду.
Добросерда жіночка вискочила з кімнати, а я присунувся ближче до вогню: моє обличчя пашіло, а тіло кидало в холод. До того ж мої нерви були напнуті як струна. Тому мені було А навіть не зле, а скоріше боязно, що події останніх днів ще дадуться взнаки.
Вона невдовзі повернулася з паруючим горнятком та своїм рукоділлям, і, поставивши питво на полицю біля коминка, влаштувалася поруч, очевидячки, втішаючись, що я так легко пішов на контакт.
— Перш ніж переїхати сюди, — почала вона без зайвих припрохувань, — я майже весь час жила у Буремному Перевалі. Моя мати виняньчила містера Гіндлі Ерншо, батька Гортона, а я звикла бавити хазяйських дітей. Також я виконувала різні доручення: у косовицю допомагала гребти сіно, а в домі робила все, що мені загадували. Одного чудового літнього ранку — пам'ятаю, саме пристигли жнива — старий містер Ерншо, хазяїн, зійшов униз у дорожньому вбранні і, загадавши Джозефові на день кілька справунків, повернувся до Гіндлі. ДО Кеті й до мене — бо я їла разом із ними вівсянку — та й каже синові: «Ну, мій гарнюньо, я сьогодні вирушаю до Ліверпуля, що тобі привезти? Обирай, що хочеш, нехай тільки це буде щось не надто велике, бо я й туди, й назад ітиму пішки: шістдесят миль в один кінець — то неблизький світ!» Гіндлі обрав скрипку, тоді батько спитав те саме у міс Кеті; їй заледве виповнилося шість років, але вона вже вправно їздила верхи і тому попросила батіжок. Він і про мене не забув, бо мав справді добре серце, хоча інколи й поводився доволі суворо. Пообіцяв мені принести повні кишені яблук та груш, поцілував своїх діточок, попрощався та й пішов.
Довго тяглися для нас ті три дні, що його не було, і мала Кеті весь час допитувалася, коли вже татко повернеться додому. Місіс Ерншо сподівалася, що він прибуде на третій день до вечері, і відкладала трапезу годину за годиною, та він усе ці не приходив; дітлахи втомилися постійно бігати за ворота й виглядати батька. Врешті стемніло; місіс Ерншо воліла б повкладати дітей спати, та вони слізно просили не робити цього. І от, десь близько одинадцятої, двері тихенько рипнули і увійшов господар. Він так і впав у крісло, одночасно
— Мене наче заганяли до смерті! — поскаржився він, розгортаючи кожуха, якого доти тримав завиненим у руках. — Дивися, жінко! Скільки живу, ще такого на долю не випадало. Але ти мусиш прийняти його як дар Божий, хоч він і чорний, мов із пекла.
Ми оточили хазяїна; поверх голови міс Кеті я змогла розгледіти брудне та обідране чорняве дитинча. Було видко, що малий давно вміє говорити і тим більше ходити, а з лиця він був навіть старший за Катрину; та коли його поставили на ніжки, він тільки роззирався довкола та плів якісь тарабарські штуки, які ніхто не міг зрозуміти. Я налякалась, та й місіс Ерншо була ладна виштурхати його за двері; вона накинулася на чоловіка, допитуючись, як він додумався взяти цього циганського підкидька в дім, коли в них є власні годованці. І що він тільки збирається з цим робити, і чи не збожеволів він часом узагалі? Хазяїн спробував був усе пояснити, та він справді просто знесилів від утоми, і все, що я змогла розібрати в перервах між хазяйчиними верещаннями, було те, що він побачив на вулицях Ліверпуля голодуюче бездомне дитя, підібрав його і почав дошукуватись, чиє воно. Та цього не знала жодна жива душа, і, обмежений часом і грошима, він вирішив за краще взяти мале з собою, аніж влазити у марні витрати там: якщо він уже вирішив взяти на себе таку відповідальність, не можна було лишати дитину там, де її знайшли. Результатом цієї оповіді стало те, що моя хазяйка заспокоїлася; містер Ерншо наказав мені відмити й вдягти малого у чисте і вкласти спати разом із дітьми.
Поки мир не було відновлено, Гіндлі й Кеті Ерншо вдовольнялися лише спогляданням; потім обоє почали порпатися у батькових кишенях, шукаючи обіцяні подарунки. Хлопцю було вже чотирнадцять років, та коли він витяг скрипку, точніше, все, що від неї залишилося, — тобто жалюгідні уламки, — то розрюмсався вголос; Кеті ж, довідавшись, що батько загубив її батіжка, поки панькався з чужаком, почала зубоскалити та плювати в хлопчака — і зрештою заробила від батька смачного ляпаса, що мав навчити її манерам. Діти навідріз відмовилися ділити з малим своє ліжко чи навіть кімнату, а я вчинила не розумніше — вклала хлопчину біля сходів, сподіваючись, що завтра його вже тут не буде. Та він випадково прибився до дверей містера Ерншо, мабуть, на його голос, і там-таки хазяїн його і знайшов. Після розпитувань я була змушена зізнатись, і за таке малодушне й жорстоке ставлення мене вислали з дому.
Такою була перша сімейна зустріч із Гіткліфом. Повернувшись назад за кілька днів (я-бо не думала, що мене вигнали навічно), я дізналася, що вони нарекли його Гіткліфом — це було ім'я їхнього сина, який вмер іще малим; звідтоді воно стало знайді й за ймення, й за прізвище. З міс Кеті вони тепер потоваришували, а от Гіндлі Ерншо не злюбив його з першого погляду, та й я, сказати правду, також. Ми безсоромно цькували хлопця — мені бракувало розуму, щоб відчути власну несправедливість, а хазяйка й слівця за нього ніколи не замовила, хоч і бачила, як його кривдять.
Він здавався сумирною замкненою дитиною; мабуть, звик, щоб із ним так поводилися: зносив побої Гіндлі Ерншо без сліз, наче так і треба, а на мої щипки лиш голосно сопів та викочував очі, наче то він сам ненароком забився, а я тут ні до чого. Така сумирність лютила старого містера Ерншо — він-бо дізнався, що його син кривдить бідного безбатченка (так хазяїн називав хлопця). Він надзвичайно прихилився доГіткліфа, вірив кожному його слову, — щоправда, той говоривмало і здебільшого правду, — цяцькався з ним більше, ніж із Кеті, що була, як на батькову улюбленицю, надто вже неслухівняною і вередливою.