Цар і раб
Шрифт:
— Не ходи, люба! — крикнула вслід їй Клеопатра, та Елена вже обминала ріг будинку, звідки стежка вела за гай. У зелених осмерках кленів її наздогнала Раїс і мовчки пішла поряд, а віддалік за ними, тримаючи долоню на вустах, скрадалася Клеопатра, в очах якої й досі холоднів переляк; і вже зовсім позаду чулося шкрьобання капців, хоч самої Ніневії й не було видно. Найдужче зворушував мовчазний подвиг Раїс, й Елена подумала, що ще не сама на сьому світі, коли є бодай одна людина, здатна й ладна розділити з нею небезпеку. А що се небезпека, Елена була цілком певна.
В останній комірчині
— Ти чоловік чи жінка? — спитала нарешті Елена.
— Парфянка… — Голос істоти був рипучий і теж мовби вражений лишаями.
— Яка… парфянка?
— Мене звати Парфянка… Тільки ти не підходь до мене, кіріє. Кинь, що маєш, а не підходь, бо на мені — прокляття кумирів.
— Се він тобі заподіяв? — Елена махнула рукою позад себе, на будинок, де мав спати Асклепід.
— Кумири, кіріє…
Елена знову махнула рукою, майже певна того, про що допіру хотіла сказати відверто:
— Се він тобі каже?
— Він, — кивнула облізлим тім'ям Парфянка.
Всі троє невільниць заглядали в комірчину через поріг, і коли Елена вийшла, то мало не зіткнулася з кудлатим жерцем. Асклепід стояв і лихо посміхався, тримаючись однією рукою за сук священного клена. Се — помста сенатора, сказала собі вона, вже ніскільки не сумніваючись у тому, що Публій Муцій Сцевола віддав її в жертву ведмедкуватому жерцеві Асклепіду.
Вона скутою ходою ступила на стежку й пішла, ледве себе стримуючи, щоб не бігти. Й коли сіла на ложу свого вбогого, майже порожнього таламуса, до горла їй підступив давучкий клубок. Суворо глянувши на трьох роб, Асклепід увійшов за нею й причинив по собі двері. Лише б не заплакати, хтозна якого кумира благала Елена, дивлячись на похмурого жерця.
— Се й мене жде? — спитала вона, коли нудний клубок трохи попустив і розсотався.
— Я тоді й не розгледів тебе до пуття… — Жрець Асклепія Олімпійського дивився на неї так пильно, мовби й справді бачив уперше. — Ти схожа на німфу… — Він кашлянув і витер вуста нечистою долонею. — А може, й на ту Елену, заради якої ахейці воювали десять літ…
Очі його хмурнішали й хмурнішали, кінчик носа збілів, і та білина почала переходити на чоло та щоки. Якщо він полізе, я вб'ю його, вирішила Елена й глянула на вузеньку довгу подушку, під якою лежав ніж. Але жрець облизав спраглі вуста й вийшов, і вона пошкодувала, що розв'язка, яка могла статися допіру, тепер відкладалась на не знати які часи.
Асклепід почав з Ніневії. Стара роба-ассірійка одного ранку перечепилася через поріг і впала. Клеопатра спробувала допомогти їй, але марно. Поділ хітона Ніневії задерсь угору,
— Що се в неї? — спитала Клеопатра.
З тераси верхнього поверху виглянув Асклепід:
— Вона осквернила колодязь Олімпійського Лікаря, Елено. Кумири мстять усім, хто їх не шанує. Я їй казав, щоб не брала воду з колодязя своїми робськими руками, а вона не послухала…
Ніневію гуртом однесли до поварні, вона пролежала півдня й оклигала, та ввечері почала знову скаржитися на біль у литках і під коліньми, а вночі ноги їй ізсудомило, повикручувало назад і вбоки. Стара роба так несамовито кричала, що Елена ладна була вити разом з нею. Вранці, щойно на світ зазоріло, вона побігла до жерця й благала його зробити бодай щось.
— Така воля кумирів, — твердив кудлатий Асклепід, але врешті зняв із полиці над ложем якийсь бокатий алабастрик. — Спробую… заради тебе, хоч за таке Олімпійський Цілитель може й мене…
Насилу розціпивши Ніневії щербаті зуби, він улив їй у рот ложку смердючої рідини. Ніневія засіпалась у корчах, очі її мало не лізли з очниць і коли зіниці знерухоміли й з рота пішла піна, жрець почовгав з хати. Елена кинулась до ложа. Зсудомлені ноги Ніневії швидко хололи, руки теж, і вже не було жодних сумнівів, що лихий чинець кумира Асклепія по-своєму «допоміг» робі.
— Вона вмерла… — прошепотіла Клеопатра й одступила назад.
Але вічі Ніневії раптом ожили, ноги поволі випростались, і з грудей сапнуло гірким духом. Вона заснула й прокинулася тільки надвечір наступного дня, мов зварена, але цілком здорова, навіть ноги відтухли й сині плями на литках зблідли й ледве вгадувалися.
Се він для мене, сказала Елена, аби я бачила, до чого він здатний, аби знала, чого сподіватися, й була слухняною й покористою в його руках.
На п'ятий день до хорому Асклепія підкотив критий візок, і звідти виглянуло жіноче обличчя. Елена ледве впізнала доньку померлого царя Перісада й зіщулилася в передчутті чогось лихого й невідворотнього. Вероніка була в зеленому хітоні й чорному пеплосі, здобленому на подолі сріблом. Елена чула, ніби царівна по вітцевій смерті стерялася розумом, але Вероніка вразила її ще дужче. Вона пройшла мимо, не привітавшись, однак ув очах їй зблиснула свідома іскра, й се свідчило про те, що вона впізнала Елену.
Асклепід, на Еленин подив, дуже жваво приклався вустами до недбало простягнутої йому руки й задки впірнув у двері свого житла на другому поверсі. Царівна пішла за ним. Вони перебували там у цілковитій тиші добру годину, й коли басиліса вийшла, жрець довго дивився їй услід. Елена впізнала той погляд, і по спині в неї пробігли мурашки. Він дивиться на неї так само, подумала вона. Мовби ми вже зазнали на собі гніву кумирів.
Басиліса пішла стежкою до хорому, пристояла коло вівтаря й нерівною ходою подалася на заднє подвір'я, де була священна криниця Асклепія. Елена дивилася вслід царівні, поки та й зникла між кленів, тоді глянула на Асклепіда, але жерця вже не було. За ворітьми почувся спів коліс фракійської каруци, Клеопатра вибігла назустріч і в воротах зустрілась з Асклепідом.