Цар і раб
Шрифт:
— Тут і кумирів покличемо, — сказав Борис і сипонув, узявши з шаньки при сідлі добру жменю вівса й сипнувши на землю: — Дай, Боже, й ти, Лісовику, й ви, нявки, не спутуйте ноги коням і не полохайте дичини! — Він простяг вівса Мітрідатові, той теж сипнув поперед себе, позад себе й в обидва боки. — Тута є й тури, й дикуни, — попередив Борис. — Остерігайся!
Кожен мав при сідлі сулицю, й меч, і тулу з луком та стрілами, незабаром під'їхали Архелай, Богдан та решта ловців, і Борис мовив:
— Потягнімо, браттє! Киньте
Князь Ізімир, Борисів брат, був, як звикле, за ловчого воєводу й почав розставляти мисливців парами й трійнями. Всіх, разом з челяддю та конюхами, приїхало душ п'ятдесят з гаком, і валка, розтягшись широкою дугою, від берега річки пішла кущами та перелісками вгору, до витоків, де починався ліс і ховалися звірі. Четверо болярчуків, які випередили всіх ще коло Новгорода, мали взяти зо два десятки ратаїв з гірського хутора, щоб гнати звіра на ловців униз.
Їхали мовчки й неквапом, поволі розтягаючись, усіх захопила мисливська лихоманка, й коли Мітрідат зник за вузенькою смугою ліщинника, Борис умисне відстав і заходився полювати за ним здалеку. Бачив, як той озирається, приставивши долоню до очей, і намагався себе не виказати. Рушив тільки тоді, як Мітрідат звернув у виярок.
Далеко з лівої й правої руки чувся гомін, іржання коней і людські та звіринячі голоси, Борис же пантрував за своєю дичиною з усією вправністю, якої навчився впродовж років.
Мітрідата він вистежив по двох або й більше годинах. Понтійський цар сидів коло стовбура товстого граба, застерігши спину, й силкувався натягти тятиву на крутий «скіфський» лук. Його гнідий мерин пасся збоку, припнутий до встромленої в землю сулиці. Борис лишив свого коня й так спритно підкрався до Мітрідата, що той аж сіпнув головою, коли Борисова стріла забриніла, вп'явшись вістрям у ратище сулиці. Гнідий мерин теж тріпнув головою, й князь переможно зареготав:
— А що, мисливче, тятива сприснула?
Мітрідат помарнів і зблід, се видно було й крізь круту смаглявість, обличчя випнулося й набуло геть знудьгованого вигляду. Борис не знав сієї звички Мітрідата, трохи розгубився, що жарт не викликав ні страху, ні бодай посміху, тоді раптом пустив і другу стрілу — й знову точно в ратище, трохи нижче від першої, й уже зверхньо спитав:
— То видиш? Коли би-м хотів забити тебе — був би-м забив однією стрілкою, й твій Архелай мовив би твому Діофантові, ніби ти єси згинув од сліпої стрілки на вловах у скіфського царя.
Обличчя Мітрідатове зім'якло, й він широко всміхнувся, пересвідчившись, для чого все те вигадав скіф.
— А тятиву на наш лук треба натягати з коліна, бо з ліктя не подужаєш, — сказав Борис, підійшовши до нього, взяв лука й натяг жилу в один рух. — Осе тобі. Тепер наздоганяймо ловців, бо вже й не знати, де заблукали.
Гори кругом були досить високі, цар і князь посідали верхи й пустилися навздогін мисливцям. І коли в зворі під ними
— Й пощо, думаєш, я би-м не зумів боронитися в свому городі?
Мітрідат зразу ж одповів:
— Бо твій Новгород — новий город.
— І що з тего?
— Що? В новому городі все нове й усього є мало, княже. Тобі лиш видається, що ви-сте позводили й хати, й хороми, й усього-сте навезли в город: і хліба, й соли, й инчого всякого борошна. Та в глухій облозі раптом виявляється, що й того нема, й сього нема, й третього замало, бо ввесь город новий, мов би нова хата.
— Зодкуду відаєш таке? — здивувався Борис. — Літа ж твої невеликі…
— З писань, княже. Люди ратяться давно, відколи й світу, й кожен помалу дозбирував крихти ратної мудрости.
— Дарма, — відповів йому Борис, коли до ловчого стану лишалося поприще перелісу. — Якось я би-м витримав. Хліба маю досить, а решта…
— Хоч мав би-с ти й на дві зими хліба, княже. Однаково не висидишся.
— Пощо?
— Пощо?.. — Мітрідат спинив гнідого мерина й майже ніжно ляснув його по вогкій шиї. — Бо Діофант уже тебе випередив. Кумири дарували йому дві побіди, а тобі — дві поразки, княже Борисе. Мало раті маєш супротиву нам. Вельми мало. Й оружжя, й бороні, й зброї коням, і коней…
— Маю ще брата в Пантікапеї, — встиг сказати Борис, коли челядники вже переймали від них повіддя. В стані був тільки Ізімирів домажирич Судко з шістьма челядниками, які до вечора, коли зберуться князі та боляри, мали приготувати страву. Двоє робів уже білували невеликого веприка, й князь поспитав:
— Се чия вдача?
— Болярина Богдана, княже, — відповів Судко. Його закасані руки були в крові, й він так ходив, розчепіривши липкі пальці. — Видиш, який нікчемний, — сказав Судко, кивнувши на молодого забитого звіра, — а боляринові коня попсував ондечки добре! — Й знову махнув кривавими пальцями під кручу, де паслися коні. Богданів вороний стояв на трьох, піднявши ліву задню ногу з розірваним сухожиллям над бабкою. В очах коня тремтіли сльози, бігли по щелепах тоненькими цівочками й скрапали на осінню траву.
Борис пішов до коня, ласкаво потяг за провислі вуха й одвернувся, не владний дивитись у стражденні вічі тварини.
— Суха жила, — сказав він чомусь не домажиричеві, а понтійському цареві. — Не зростеться. Я-м свідомий. Був би вбив залітне…
Й спохмурнів, побачивши на Мітрідатовому виду глузування. Се не входило в задуми князя, й він пішов розпитати Судка, в який бік подались мисливці. Ще замає мене жоною, подумав Борис і збив оскому на безневинному домажиричеві:
— Розчепірив єси свої граблі й метиляєш ними, мов безвусий волф ляльками!.. Відійди, перепаскудиш гуню! — Й крикнув до Мітрідата вже з сідла: — Потягнімо, бо наші князі з болярами вже хутко й домів вертати-ймуться.