Цар і раб
Шрифт:
— Просить помилування! — крикнув цареві воїн-перс.
Мітрідат махнув рукою:
— Помилуй його сам.
Воїн уважно прицілився й підтяв Евтихієві бойову жилу на в'язах. Із жили вдарила цівка крови, й голова розіп'ятого евпатрида повисла. Й коли він одійшов у царство тіней, на дорозі між двома рядами хрестів зчинився галас. Люди шарпнулися до розіп'ятих, вої — теж, і раптом стало вільно, й почувся нестрункий дзенькіт. Між хрестами з-за повороту виринула благенька вервечка людей. Здалеку можна було вирізнити сутулястого чоловіка в дуже високому червоному ковпаку.
І раптом задній дзвоник перестав калатати. Ватаг прокажених наставив вухо й собі спинився: якраз біля помосту.
— Що вони хочуть? — роздратовано спитав Мітрідат, ладен кинути на калік усю свою варту. — Шпурніть їм жменю срібла, й хай ідуть геть! — Від рішучого кроку його спинив тільки жах перед прокляттям кумирів, які заступалися за лепрофорів.
Стоячи вже зовсім поряд із царем, євнух підвівсь навшпинячки, хоч Мітрідат не вельми вдався зростом, і шепнув йому на вухо з довірчою трепетністю:
— Цар скіфський Палак, басилевсе!
— Де?.. — Мітрідат роззирнувсь і нікого не побачив, крім евпатридів та низки покручених недугою жебраків.
— Крайній, басилевсе… Останній, отой кремезний із дзвоником, з хусткою на обличчі…
— Не дуриш?
— Хай поглине мене тартар!
Мітрідат підкликав Діофанта, й із його знудьгованого вигляду старий воєвода второпав, що діється незвичне. Вислухавши царський наказ каппадокійською мовою, він шарпнувсь назад і зник, а незабаром між надбрамними вежами пілона з'явився Савмак.
Він був у простій ратній хламиді до колін і в чорних сандаліях, що хрест-навхрест обплітали йому гомілки ремінцями. Демос ахнув і заворушився. Настав урочий час, якого всі чекали від самого полудня, не розходячись по домівках. Коли згодом Савмак опинився внизу, його раптом повели не до порожнього хреста, що й досі чекав на останню жертву, а до вкритого килимом помосту, де стояли евпатриди й новий цар.
У Савмакових очах застигла тривога, коли Діофант підвів його й поставив оправуруч Мітрідата.
— Що єси намислив? — хрипко запитав він понтійського царя-переможця не грецькою, а своєю, «скіфською», мовою.
Мітрідат одповів йому так само:
— Жити-ймеш! — І кивнув Діофантові.
Діофант вийшов
— Наймилостивіший, син Мітри й Зевса, Мітрідат Шостий Великий Евпатор Діоніс дарує життя переможеному супротивникові! Савмак поїде до Синопи, города стольного, й житиме там як заручник, нехай се всі чують і восхваляють великого й сонцесяйного володаря нашого!
Довкіл панувала тиша, розгублені й розчаровані люди стояли приголомшені, тільки дальші, до котрих Діофантові слова ще не докотились, обережно виходили на шлях і випинали в'язи. Савмак глянув на ближні хрести й спаленів. Платон і От зорили в його бік, От із подивом, а Платон — похмуро й зневажливо.
— Се ти так надумав із самого початку? — сяйнув на Мітрідата зморшками євнух. Мітрідат кивнув головою. — Я так і знав!
— Ти — вельми мудра людина, лоґоґрафе! — втрутився Діофант, глузливо посміхаючись.
— Я ввесь вік черпав мудрість із колодязя давніх софістів, таксіарше. Тепер восхвалю нашого сонцеликого володаря найурочистішим гекзаметром!
— Ти не матимеш на се часу, робе! — бридливо поморщився Мітрідат і звелів Діофантові: — Заберіть сього євнуха звідси…
Діофант кивнув головою, й на поміст вихопилося четверо дужих чатників. Євнуха стягли додолу й, не зважаючи на його пискляве репетування, здерли ввесь одяг і зовсім голого, як перед тим верховного жерця Тімотея, потягли за руки до вільного хреста, обминаючи прокажених, що заклякли серед дороги.
Хрест витягли з ямки, поклали на землю, розчепірили на ньому євнуха, прикрутили руки до перекладини, тоді встромили хрест у ямку, і євнух одразу повиснув, наче рудий сиричний міх, досередини виповнений борошном, одразу зів'яв і знепритомнів, бо кволі жіночі руки не могли витримати його важкого наллятого тіла.
Знову почувся нестрункий дзенькіт, і прокажені пішли далі, в браму, та незабаром повернулися, й коли їхній останній, заповитий хусткою, проминав поміст, Мітрідат усміхнувся до нього нікому не зрозумілим усміхом.
Савмак, певно, теж упізнав брата, бо змарнілий вид його то бліднув, то заливався знітом, то бравсь од вух до чола буряковими плямами. Такої ганьби від Мітрідата він не сподівавсь, бо муки на хресті в жодне порівняння не йшли з муками серця й сумління. Коли вервечка справжніх чи вдаваних жебраків зникла за деревами й надгробками некрополя, Савмак спробував вихопити меч із піхов Діофанта, щоб заколоти себе, та Дорілай з Неоптолемом скрутили йому руки, а новий володар Боспору кивнув їм, аби відпустили, й сказав Савмакові по-скіфському:
— Ти потрібен єси мені в животі, а не в смерті. Ми з твоїм братом Борисом смо стали друзі, й ти єси в тому залогою. Коли спробуєш іще, закую в кайдани й посадовлю до порубу.
Він жодного разу не згадав слова «Рим», але думав про нього ввесь час і ввесь час тайкома косував на сенатора, не знаючи, скільки зрозумів і скільки не втямив старий римлянин з усього, що допіру тут відбулось. І коли євнух на хресті прочнувся й залементував, Мітрідат сказав Публієві Сцеволі:
— Поїдемо, сенаторе? Глянемо, чи раді кумири з моєї гекатомби.