Цар і раб
Шрифт:
Уранці наступного дня в хоромі діялося невірогідне. Двері екусів, наданих Діофантові та його «махерофорам», не зачинялись. Діофанта поодинці й гуртом одвідали всі без винятку евпатриди Пантікапея, мовби тут царем був не Перісад П'ятий, а він. Ті, що вже встигли побувати в понтійського таксіарха й наварха, поверталися додому на Восьму терасу, та й у затишних екусах евпатридів розмови точилися тільки про нього.
Раз у раз тихо рипали двері й у покоях басилевса, й серед перших був великий колісничий і таксіарх
— По нас, басилевсе, топчуться всі, кому є в тім охота. Досі ми мали за ровами скіфів, і Палак щоліта приходив тягти з нас жили. Тепер Палака немає, а ми не можемо зітхнути, трясемось перед кожним розбишакою…
— До чого ти хилиш, Дамоне? — блимаючи на нього втомленими червоними повіками, запитав цар. — Кажи вже впрост, аби й мені стало ясно.
— Для чого ображаєте понтійського таксіарха, Перісаде? — вигукнув Дамон, сіпнувши бородою.
То було не все, про що хотів би поговорити великий колісничий, цар се знав, але давав йому волю вибалакатися.
— Про пілони кажеш? — спитав знову він. — Хочеш одкрити пілони?
Дамон повагом кивнув:
— Коли б Діофант мав до того якусь охоту, він би й так узяв наш Пантікапей. Чи я кажу неправду?
— А коли злодій лізе у вікно, невже господар мусить одчинити йому двері? — спитав і собі Перісад. — Чи се теж неправда, колісничий?
Дамона на мить збентежила така думка, та він лише випнув сиву бороду вперед і підійшов до вікна, звідки було видно визубні Дугової вежі Акрополя.
— Коли б у мене, переможця й героя, зачинили перед носом браму, басилевсе, я знайшов би спосіб оддячити таким гостинним господарям…
Се сказав Дамон, маючи на оці Діофанта, але сказане в його вустах звучало так недоречно й чужо, що Перісад хрипко захихотів:
— Ти — герой!? З тебе, Дамоне, такий самий герой, як із… — Він навіть не знайшов придатного слова для виразу й мусив порівняти з собою: — Такий самий, як і з мене. Старі ми поставали, Дамоне, старі й немічні, не можемо ні на коня сісти, ні на колісницю… А згадай-но, як ми колись у Сіндії з тобою!.. Не було ліпшого біґа за наш.
То було схоже на примирення, й Дамон підійшов і сів на найближчому ложу, та Перісад мовби прокинувся від спогадів і рипучо крикнув:
— Ні, ні, того не буде, Дамоне, йди!
Савмак не чув тієї розмови, але він був великим лоґофетом і не міг не знати всього. Побачивши серед Діофантових гостей і лоґоґрафа Полікрата, Савмак потяг його до себе й спитав, дивлячись око до ока:
— Ти також за те, щоб одчинити сьому хижому тигрові брами?
Євнух Полікрат захихикав хитро й глузливо, й се витверезило Савмака.
— Я мав тебе, великий лоґофете, за свого учня. Й досі маю, але в тобі частіше, ніж треба, озивається твоя гаряча скіфська
Савмак посміхнувся його ж лукавим посміхом:
— Невже ти полюбив мене, вчителю?
— Вчитель завжди ненавидить своїх учнів, бо вони йдуть далі за нього.
— Хіба в тому є товк, щоб дурніший повчав розумнішого? — майже весело засміявся Савмак.
Євнух випростав зморшки на своїм обличчі, воно стало ще кволішим, але в нього вже бодай можна було заглянути, як у тиху воду каламутного джерела. Євнух промовив:
— Сього просто ніхто не знає, великий лоґофете. Кожен з нас має себе за найрозумнішого. В тому вся хитрість кумирів, бо тільки вони здатні розуміти самих себе.
Савмак із раптовим захопленням глянув на євнуха. Сей женоподібний чоловік, якого він усе життя намагався розкусити, так і лишився для нього сфінксом. Савмак потяг євнуха до свого майже з робською вбогістю обставленого екуса, де порядкувала стара Лія, й вони довго сиділи на цупкому краваті й пили нерозведене дешевеньке міцне вино.
— Споганився царський хором, — сказав євнух. — Колись тут роби пили ліпше пійло, ніж осе ми з тобою. — Він дістав зі згинок свого неосяжного гіматія рурку перґаменів і ляснув себе ними по гладкому, мов у невипрацьованої жони, коліні: — Все підробка, ефебе, все — й вино твоє, й осе писання… Коли людина йде в Царство тіней, її змащують єлеєм, щоб забити дух тліну й вередливий хабарник Харон не погидував витягти з її смердючих вуст стертий обол за перевіз на той бік Стіксу. А держава — теж як людина…
— Що то в тебе? — спитав Савмак.
Євнух Полікрат якусь мить тупо дивився на сувій перґаменту.
— Се те, — озвався він згодом, — за що Перісад покалічив мене; тільки покалічив, а не вбив на смерть!..
І він з огидою кинув перґаменову рурку, мов живу бридку істоту, рурка вдарилась об стіну й знову впала на крават між лоґоґрафом і лоґофетом. Лоґофет розгорнув і почав читати рівною рукою виведені рядки. Уставні й півуставні буквиці були червоні й кричали з мертво-жовтавої собачої шкіри. Глянувши на скам'яніле обличчя євнуха, Савмак заходився читати десь наприкінці:
«…В день гебдоме фтінонтос місяця антестеріона першого року сто шістдесят п'ятої Олімпіади прийшли скіфи тридцятитисячною потугою й стали під стінами священного Пантікапея. Й рекли скіфи: дайте нам дань по п'ять мін з кожного дому вашого, й по драхмі від кожного зубця на заборолах мурів, і по десять мін од святилища кожного кумира, а не дасте — зринемо ваш город разом з мурами й пройдемося плугом по руїнах його. Й ще дайте нам наліжницями по діві непорочній з дому й по робі, аби слугувала наліжниці, а не дасте й сього — не бачити добра ні вам, ні дітям вашим, ні вашим онукам, ані кумирам.