Царівна
Шрифт:
Орядин склонився мовчки, а я закусила уста, на котрі закрався насилу усміх. Мені говорила тітка неустанно, що оставатися дівчатам без старших в товаристві молодих мужчин — то найгрубше переступство супроти доброго смаку, а тут.
— Еге! пане studious [21] ! — почувся десь за моїми плечима немилий голос професора Лордена. — Це справді ви, Орядин?
— А я, я! — відповів цей, обзираючись з немалим зчудуванням і мов немило вражений.
21
Студент (лат.).
— Гм,
— Які вже в вас дивні вигади, пане професоре! — вмішалась тітка. — Вже цілком перехрестили нашу Наталочку. ха-ха-ха.
— Еге, гм, еге! — воркотів він під носом, підкручуючи свої сивіючі вуса і не зводячи з мене ані на хвилину своїх блискучих малих очей.
Відопхана тітчиним сміхом і тим його поглядом, відвернулась я від цілого товариства і пішла звільна вперед. За кілька хвилин опинився й Орядин біля мене.
22
Рам'я, рамено — рука.
— Ій-богу! — говорив, ступаючи скоро поруч мене. — І не надіявся ніколи побачити тут оцеї мумії з Р. Що він тут робить?
— Він у нас. Приїхав на кілька днів до вуйка. А ви знали його теж давніше?
— Чи я знав! Він був моїм професором. Ми ненавиділися — страх! Я його за те, що «пік» за греку [23] , а він мене, як говорив, за мою «зухвалість». Як же він вам подобається? — І при цих своїх послідніх словах розсміявся сам.
— Несимпатичний. Робить враження причаєного; впрочім, не люблю оставатися з ним сама.
23
Грека — грецька мова.
Він усміхнувся, поглянувши десь далеко вперед себе.
— Причаєного, кажете. Це було би ще о нім лагідно сказано. Він чоловік без серця, без душі, мстивий, а до того консерватист до смішності. Не знаєте, чи живе ще його жінка?
— Живе. Але він жалівся, що дуже хора і що пробуває вже довший час з дитиною у своїх родичів.
— Бідна! Вона була така гарна й така лагідна. Він коли тільки прийшов зі школи в злім настрої, то все починав з нею сварку. Ми, хлопці, всі о тім знали. Вже замучив її, мабуть, зовсім; їй і так не було багато потрібно, вона була ніжна, мов та паутинка.
— Вона має бути далеко молодша від його, споминав вуйко.
— Молодша. Він оженився трохи пізно. Чи ви розмовляли з ним довше?
— Ні, а потім. мені не хочеться того слухати, що він мені говорить!
— Він зве вас Лореляй, — закинув Орядин.
— І не мав що ліпшого придумати! — відповіла я, мимоволі сердито. — От. німець!
Він усміхнувся.
— Не говорити б нам ліпше о чім іншім? — спитала я.
— І я так думаю. Не люблю про його згадувати. Може би, ми де-небудь сіли? Город малий, приходиться лиш другим з дороги уступатися, а тим лише втомитеся.
Саме проти нас, під кущами турецького бозу, стояла лавка, з світлом поруч. Там ми усіли, — замовкли.
Довкола нас гамір, музика, розмови, сміхи, а ми наче поніміли. Він зняв мовчки капелюх з голови і відгортав волосся з чола. Трохи згодом почула я його погляд на собі.
— От що тепер сказав би я до хвилини. — обізвався він.
— Що? — я глянула на його спокійно, вижидаючи.
— Сказав би: тривай ще, ти така гарна!
— Чим гарна?
— Тим, що переживаю її з вами. Я не відзивалася, а він, потрохи зворушений, говорив далі:
— Другий просив би
— Чому о прощення? — перебила я йому, здивована.
— Ну, за моє здоровлення колись-то, коли я вас не пізнав перше по законах етикетальних, а так лише.
— З чутки? — Це слово вимовила я мимоволі гірко. Завдяки любові моєї тітки, я не тішилася найліпшою славою між знайомими.
Мов переляканий, підвів він голову й видивився на мене.
— Ви мене не зрозуміли, — сказав опісля лагідно. — Мені, правда, лучилося чути дещо про вас, але що я всяким поголоскам не довіряю, то не повірив і тим про вас і не виробляв собі ніякого суду про вас, т. є. [24] аж до ції хвилини, коли я міг оце прочитати. За це також вибачте мені.
24
Скорочене написання то є (тобто).
З тими словами виняв хутко з грудної кишені свого пальта малий зошит, котрий я з першого погляду пізнала, і мені з лиця зникла потім вся кров. У його находився той Леною захований зошит, котрий я роздерла.
— Це вам Зоня передала? — були одинокі мої слова.
— Зоня. Але вам це прикро?
— Прикро!
— Не гнівайтеся! — просив він. — Праця ваша не находиться в негідних руках.
— Але йшла через негідні руки!
— Забудьте це!
— Хіба можна?
— Можна. — І він усміхнувся. — Я аж опісля, значить, по прочитанню розвідки, довідався, яким способом вона дісталася в Зонині руки. Мені впала вона припадкове в руки, але не жалуйте того. Побачивши вас того вечора, як ваші очі говорили об чімсь, чого посеред бездушної товпи не було, я знав, що кожде мною почуте слівце було неправдою, і я зрозумів вас. Я знаю, що ваша праця була писана «кров'ю вашого серця», і я відчув, що мушу вас пізнати; але тоді я не міг до вас підійти, мусив відложити це на другий раз. Лише одного (додав по хвилі, коли я мовчала) не розумію: чому це ви, мабуть замість mottо [25] , поклали стишок над працею:
25
Епіграфа (італ.).
— Він, правда, перечеркнений цілком, однак ви хотіли його покласти?
26