Царівна
Шрифт:
– - Чому ти свого перстеня не носиш? — говорила далі — Пожди-но, скажу я це професорові.
— Завеликий, могла би загубити.
— Ну, коли вже так, то ліпше не носи! Професор, хоч і який собі там учений, а все-таки не зміг би в те не повірити, що згуба перстеня віщує розлуку. Вона не була би йому дуже на руку, не так?
Я мимоволі глянула на неї благаючим поглядом, чому порушувала вона цю мені так немилу тему, і то саме тепер! Орядин відгадав мій душевний настрій, чи підхопив мій взір, звернув голову до Зоні і, не
— Ти нині дуже жартівливо настроєна, не розумію тебе!
— А я тебе також ні, Василю. Чи богатирі романа, що ти його переводиш, не побралися, і слово «розлука» дразнить тебе?
— Це не роман, що я переводжу.
— Мені здавалось, що роман. Впрочім, що ти читав так завзято, коли я увійшла в кімнату? Ти й не замітив мене?
— Читав новели Гаршина. Кінчив якраз «Attalea princeps».
— Ах, Attalea! — обізвалась я мимоволі, мило зворушена.
— Читали? — він підвів уперше голову сміло за мною, і його очі вп'ялилися в мене з якоюсь неспокійною цікавістю. — І що ж? — питав з лихо затаюваним посміхом.
— Гарна! — відповіла я.
— Гарна, це певно, але чим гарна, на вашу думку?
— Тим, що осталася своїм намірам вірна!
— Дійсно, не боялася нічого.
— Ні, і смерті не боялася!
Він покраснів ледве замітно.
— Чи це посліднє зискало вас так для неї? — спитав з легким відтінком глуму.
— Саме те. Це прецінь щось дуже гарне.
— Що? — спитав. — То, що вона вмерла, не побачивши свого властивого неба? Ну, це справді дуже поетично.
— Ні, тота її постанова: добитися помимо всього до цілі, — відповіла я.
— Але ж вона не добилась до неї, не побачила прецінь того небозводу, об котрім мріяла.
— Так. Та чи це таке важне?
— На мою думку, важне.
— Вона вірила, що побачить своє прегарне небо, а та віра вчинила її такою сильною. Ах, така сила мусить двигнути! Хіба ні?
Я вдивилася в його широко створеними очима і чула, що вони в мене розгорілися. Наші погляди стрітилися. Його очі засяяли, а біля уст появилася ледве замітна злобна усмішка, що пригадувала мені якусь дивно прикру хвилю.
— Так, так, вона не була буденна сила, — сказав він, — і їй треба поклонитися. Згинула, але хоч оставила віру в силу. Це скріпляє сумніваючихся і слабосильних, і піддержує саме тоді, коли вони хитаються!
Я відчула, що ті слова його й усміх той були в мене цілені. Усміхнувшись боляче, хотіла я щось відповісти, але надумавшись, зараз замовкла. Чого вже боронитись? Ми замовкли.
Зонині очі спочивали жадно на нас, особливо на мені. Та на її жаль звернулася я до панни Марії і почала говорити об чім іншім.
— Вам би десь конче виїхати вліті, Наталочко, — мовила старенька панна. — Ви так засиділися; те впливає зле на дівчат; це я з досвіду знаю. Ви би зараз поздоровіли, повеселішали; от попросити б вам гарно в тіточки.
— Та де вже мені їхати, панно
— Вліті відай ваше весілля, Наталко, правда? — спитала Зоня.
— Не знаю, Зоню, — відповіла я тихо.
— Тітка мала казати Лені, що відбудеться вліті, під час вакацій.
— Може.
— З певністю; пізніше не може професор на довший час з дому вибиратися, а він же хотів би якнайскорше оженитися.
Я не відповідала, чула лише, як поблідла.
— Я би не була думала, що він годен до якої-небудь особи так прив'язатися, — говорила Зоня далі. — Мені видиться, що його ідеали — книжки; не так, Василю?
— Панна Верковичівна подобалась йому, оскільки я собі пригадую, зараз з першої хвилини, — відповів Орядин і в тій же хвилі піднявся із свого місця. — Не закурите собі, панно Маріє? (вона любила часом закурити) — питав зворушеним голосом, і його очі промайнули блискавкою по мені.
— Як постараєтесь о сигаретку.
Він наче лише того ждав і вийшов. Мені стало ніяково, і я піднялася з крісла.
— А то куди? — обізвалися обидві жінки.
— Додому вже!
— І чого так скоро? — загомоніла Зоня. — Останься ще, а то прибіжиш лише, щоб привітатися і попрощатися. Пожди, я заграю тобі Шумана «Аufschwung» [61] . Вивчилася вже добре, а ти прецінь уроджений знавець тонів.
Ми встали від стола, і Зоня засвітила світло.
61
Гратулювати — поздоровляти.
— Нема Василя з сигаретами, — обізвалася старенька панна, — у його ще, певно, й світла нема, а він клопочеться. — І сказавши це, вийшла.
— Коли би так панна Марія була молода, — сміялася Зоня, — то, певно, була би з них добра пара: вони страшно любляться.
— Вона така добра.
— А він?. — Вона держала запалену лампу в руці і мов ждала на мою відповідь. Очі в неї світилися так, як світяться вони у кіточки, що спинилася на самоті біля клітки з пташкою.
— Він тобі брат, то ти, певно, лучче його знаєш, — відповіла я спокійно.
— Ну, вже ж! — І ступила наперед. — І так, напр., можу сказати, що став таким прикрим, яким не бував перше ніколи; хвилями бував попросту нечемним. За ті два роки, що перебував серед високої культури, перемінився чимало. Досі висміював матеріалістів, а тепер сам готов статися ним. Впрочім, це, як я думаю, не гріх. і я лише кажу, що перемінився: але в чім іншім не згоджуюся з ним. Я не радила би нікому супротивлятися його змаганням, бо без «пімсти» не обійшлось би вже, певно. Панна Марія зводить у його все на нерви й каже, що він подобріє і повеселішає знов. Може бути, але поки що стоїмо ми обоє на воєнній стопі.