Царівна
Шрифт:
Відтак настала хвиля прощання. Пані Марко плакала. «Не побачу тебе знов бог зна як довго, а може, й ніколи!» — хлипала з плачем.
Я була сильно зворушена. Я знала, що небавом стану і я перед ним. І дійсно, майже в тій самій хвилі спитав він придавленим голосом:
— Де вона?
Мене пройняло морозом, в серці защеміло щось, задрижало, і щось гордого, відпорного прокинулось у нім та додало мені сили. Заразом відчувала я, як мені відступила вся кров із лиця. Не ожидаючи поклику від його або від пані Марко, створила я двері їх кімнати, що були лиш прихилені, й, увійшовши до них, станула недалеко порога.
Пані Марко обняла
— Прощаючись з матір'ю, питав я й про вас, — сказав вимушеним холодним голосом, поправляючи, як мені виділось, дуже дрижачою рукою окуляри. — Хотів і вам за все, чим уприємнили ви мені мій побут, хоч, може, і несвідомо, подякувати. Гарних прожитих тут хвиль не забуду так скоро; а думками буду не раз — пробувати тут. Щодо вашої обіцянки не покидати моєї матері, то не хочу напирати на вас, щоб ви повторили мені її. — А звертаючись до матері, сказав: — Панна Верковичівна (звичайно, коли був у добрім настрої, говорив «Наталія») обіцяла мені, мамо, не опускати вас ніколи, хіба тоді, коли б ви самі віддалили її від себе. Однак я думаю.
— Цього я ніколи не вчиню! — відповіла стара дама жалісно і, зблизившись до мене, обняла мене так само щиро, як перед хвилею його, і поцілувала.
— Я не віддалю її ніколи від себе, хіба тоді, коли її зажадає хтось такий, що не бажав би собі вже жодної розлуки з нею. Чи добре так, Наталко?
Я усміхнулася гірко.
— Добре, пані Марко!
— Видиш, Івасечку, що я вгадала, — сказала й усміхнулася якось дивно, — а тепер іду приладити тобі звісні папери.
І відійшла.
— Що воно добре, переконаний і я, — обізвався він перший. — Однак я не такий певний, як моя мати, що ви останетеся при ній довго. В житті людськім лучається стільки неожиданого, наглого, що лучче не числити на ніщо певне. Те, що ми звикли вважати незмінним або лише нашим, виховзується нам не раз так несподівано з рук, що ледве можна це зрозуміти. Тому. тому, прощаючись з вами, бажаю вам вже тепер якнайбільше щастя, бажаю вам «сонця»; будьте переконані, що щиро бажаю! — І простяг удруге руку до мене.
Я стояла перед ним, холодна, німа, мов готова до бою, і не рушалася, коли він подав руку.
— Це гарно, пане доктор, що ви бажаєте товаришці стільки щастя й сонця, — обізвалася я, усміхаючись нервово. — Особливо сонця жадна моя душа; бо саме його не мала я ніколи надто в своїм житті і, мабуть, не буду й пізніше мати. Щодо гарних хвиль, то й я не забуду їх ніколи. А повторяти обіцянку, що не покину вашої матері, не маю причини. Ви й так не повірили би мені цілком, а я не привикла накидуватися чим-небудь, хоч би це було лиш успокоюючим запевненням, а тепер не вчиню цього вже зовсім.
Він спалахнув і мав уже на устах якісь гострі слова, однак погамувався і спитав:
— Що дало вам причину думати, що я не повірю вам цілком?
— Ви самі дали мені нагоду прийти на ту думку, — відповіла я, — але ви помиляєтесь, пане доктор. І компаньйонка вміє бути вірною, а за дізнані добродійства, за щире прихильне серце — вдячною; тим більше така, що чується самітною і погорджуваною. Але попри те вміє вона бути вірною і собі і, оцінюючи других, уміє цінити й себе. Бували хвилі, в котрих
Я підійшла до його, щоби подати йому руку. Він стояв спертий об стіл а блідий як смерть.
— Бувайте здорові! Я бажаю вам так само щастя і сонця на будуче, як ви мені.
— Сонця, сонця. — промовив він глухим голосом й усміхнувся якось чудно. При тім вп'ялив свої великі, в тій хвилі незвичайно зворушені очі в мене, мовби хотів мій вид задержати навіки в своїй пам'яті. — Ви кажете: сонця. воно заходить віднині для мене!
Я глянула на його широко отвертими очима.
— Заходить?
— Так, для мене. Для другого воно сходить.
Я не розуміла його.
— Жаль мені, пане доктор, коли би це було правдою, — сказала я півголосом, і я говорила щиру правду.
Невимовний жаль обгорнув мою душу, і щоб не виявити того перед ним, я спустила погляд вниз і подала з холодним поклоном руку.
— Ще раз. бувайте здорові!
Він склонився так само холодно, формально, але не сказав ані слова. Здавалось, всяке прощальне слово так і застрягло йому в горлі. Рука його була холодна, мов лід, і обняла мою праву мов кліщами.
Я пішла не оглядаючись, як та сонна, і не знаю, чи мені це приснилося, чи було дійсністю, а то, що вслід за мною продзвеніло насилу висказане, але майже на просьбу подобаюче, раз мені жартом (?) кинене ним слово: «Цвіт лотосу».
В три години пізніше від'їхав. Важкі, незабутні три години в моїм житті. Мене мучив глухий жаль за ним, а його бліде, від болю змінене лице стояло неустанно переді мною. Чому переслідувала мене думка, що він був лиш на вид холодним і повздержливим супроти мене? Що в серці беріг щось інше, тепле, гарне, і що терпів від чогось, від якоїсь гордості або з якихсь, бог знає яких, причин.
Під час тих трьох годин не лягав ані на хвилинку відпочивати. Я ж лежала без сну і чула, як ходив, неначе міряв неустанно свою кімнату. Над чим думав? О пів до третьої над'їхав фіякер [96] . В мені затовклося серце, і я здержала віддих, щоби чути кождий крок і рух його. Ходив скорше, збирав речі, подавав їх слузі і все тихо, щоб не збудити нікого в домі, а може, й мене, бо попри мою кімнату мусили переходити в сіни. Вкінці чула я, як вийшов, як зачинив за собою двері, обкрутив ключ два рази в дверях, і, вийнявши, поклав його на одну з шаф, що стояли в передній кімнаті. Переходячи попри мої двері, задержався на хвилину, мов приневолений невидимою силою, щоб зате опісля віддалитися двічі скоршим кроком. На сходах веранди, по котрих сходив цілком звільна, дзуркнула [97] його шабля, а трохи згодом чула я гуркіт повозу, що його відвозив. Коли ж гуркіт замовк, чути було тільки глухий, одностайний шум дерев у саду.
96
Фіякер- найманий екіпаж, фіакр.
97
Дзуркнути — брязнути.