Царівна
Шрифт:
— Розуміється, що люблю її.
І він ненавидить її вже, і за то одно питання. Що за шалена, безлична відвага, питати його о це!
Він відчув, що між ним і нею вступило щось, щось важке, погане. Він спотикається на тім, і воно корить його і обурює проти неї, обурює страшенно. Воно сунеться на його, обхоплює його; він обтрясся би з того, затоптав би це! Воно гидке, нестерпиме і в його умі приймає вид пересвідчення, що вона має право ставити йому таке питання і що це питання доторкається сотень струн в його душі, і всі вони відзиваються негармонійними, прошибаючими звуками.
Він ненавидить
— За чотири неділі відбудеться наше вінчання, — говорив далі з огидною пихою. — Я й їздив тому в рідні сторони, щоби полагодити там деякі справи.
— А панна Марія?
— Що ж?
— Вона переселиться до вас?
Він зачудувався:
— Чому до мене?
— Отже, ні?
— Я не бачу найменшої причини до того.
— Я думала, бо ви обіцювали їй те так часто.
Він засміявся насилу.
— Це була романтика. Слава богу, я її вже позбувся.
— Ви вже стільки позбулися!. — Вона каже це якось мимоходом, байдуже, все ж таки з якимось незамітним, роздразнюючим усміхом.
Він скипів.
Вона корить його і б'є в самі найвразливіші місця. Вона його знає, його, котрого деінде цінять так високо. Однак хто вона така, тота зарозуміла креатура [143] ? Чим вона вища від його, що так кидає йому погордою в очі?
143
Креатура — тут: створіння, істота.
— Я вже не одного позбувся, — промовив він, — але ви помиляєтеся, думаючи, що в мене не осталося ще доволі сили.
— Ви справді спосібні.
І з якою інтонацією вимовляла знов ті слова, чи не іронічно? В нім збурилося все нутро. Він піднісся з свого місця. Обоє гляділи на себе палаючими очима.
— Чого ви властиво від мене хочете? — спитав він.
— Чого ж би я могла від вас хотіти?
— Чому зневажаєте мене?
— Хіба я зневажаю?
Він трохи не казиться від сих слів.
— Я відчуваю, що я у ваших очах упав, або ні, гірше ще. Я у ваших очах безчесний і зрадник. Я у ваших очах чоловік, що запродує і других; на вашу думку, я, певно, і негідний носити ім'я «муж»! Що ви собі властиво думаєте?
Вона мовчала і не рушалася з місця. Стояла оперта спиною до стіни, змінена, і підвела лише трохи вище голову, щоб її також опісля сперти до стіни.
— Що ви собі думаєте? Питаюся ще раз!
— Тепер я думаю, що найкращою ілюзією в моїм житті були ви для мене. Він витріщив очі на неї.
— Що? Ілюзією? Дякую!
— Ілюзією, котру я, впрочім, боготворила. Тепер мені жаль.
Він усміхнувся цинічно.
— Страшно жаль. — Вона говорила, усміхаючись слабо, а її великі очі блукали безцільно понад його голову. — Не думайте, що я жалую за любов'ю, котрою я вас колись любила. Я навіть переконана, що вас не любив ніхто так, як я, і, може, й не буде так любити. — І під час тих слів покрила смертельна блідість її лице. — Мені лиш жаль, що ви мене не розуміли! З хвилини, в котрій ми перший раз розсталися, почали ви мене не розуміти.
— Другий раз я благав вас іти зо мною! — боронився він. — А ви відопхнули мене від себе. Я був вам замаловажний. Ваша шалена гордість і хороблива уява бажала собі бог знає чого; тим часом я був лиш звичайний чоловік і хотів ділити з вами свою долю, чи як ви то там назвали: буденне щастя.
— Правда, — відповіла вона, — я не хотіла подати вам руки до такого щастя, бо я вірила в вас, т. є., уявляла собі, що ви мусите розвинутися в кращу, сильнішу істоту; в таку, до котрої і я, і другі могли би молитися. Я чула вже тоді, що без того не змогла би бути для вас тим, чим я хотіла в глибині душі своєї статися вам. Чи я бажала чогось справді неприродного? В моїх очах чоловік щось дійсно божеське, хоч — як ви раз казали — він має своє коріння в землі. Він може розвинутися в прегарний цвіт, але до того треба волі, треба борби і відречення! Відмовивши вам, я не хотіла, щоб ви пішли і стали вперед «великим паном». О ні! Я бажала лиш, щоб ви стали морально свобідним мужчиною, а не наймитом своїх страстей. Я хотіла перед вами коритися без краски на лиці. Того хотіла я. Та тут я, мабуть, помилилася. Ми не порозумілися. Ви казали мені, що в мене нема змислу для дійсного життя; впрочім (вона усміхнулася гірко), може й нема!
— Навіть посада компаньйонки була вам миліша, ніж замужнє життя зі мною! — говорив він тремтячим, зворушеним голосом.
— Я бажала закоштувати хліба, заробленого власними руками! — відповіла вона. — Я хотіла пізнати, що то таке свобідна воля. Я не жалую того, хоч я не була би пішла, якби жила моя мати або отець; але я й не пішла з бути, ви це знаєте. Мені показали двері, тому що я не хотіла віддаватися за Лордена, — чи, може, було мені піддатися? Ах, Орядин, я не боюся голоду і холоду, бо я не боюся і смерті, Впрочім, я чула в собі силу і тому пішла; чи то було неправе?
— Ви вимагаєте від чоловіка забагато! — сказав він — Не звертаєте уваги на вплив його обставин; в тім ви помиляєтеся. і тому.
— Я, Орядин, я? — перебила вона йому і розсміялася. — О, я вірю у вплив обставин, в те, що вони формують наші думки і сили, але я вірю і в те, що в чоловіці суть і відмінні черти, котрі опираються обставинам і опановують їх. Вас мала я за такого чоловіка, що не підпадає буденним прикметам, що бореться з убійчими, пригнетаючими обставинами доти, доки не стануть підвладними йому! — і в тім я помилилася! — А коли він мовчав, говорила вона далі: — Скажіть, як мені жити в теперішніх обставинах, щоб моє життя стало подібне до життя вдоволених, або ні, — закинула живіше, — скажіть мені радше, яку роль надали ви українкам або й мені, напр., нині, заявляючи мені свої заручини з полькою?
— Роль вам? — промовив він, зчудований.
— Так; на вашій українській шахівниці.
Хвилину дивився він безмовно на Наталку. Опісля заграв якийсь лихий усміх на його устах і, шукаючи очима за шапкою, обізвався:
— А, так! Тепер розумію; та що мені багато говорити? Цим разом, т. є. тут, я невинний. Ви вибрали собі самі роль на тій шахівниці. Мені остається хіба пригадати вам високе значення цеї ролі; а то — ваше змагання до «полудня людськості, до вищого чоловіка».