Царський курйоз
Шрифт:
Весь наступний день Ібрагім думав про батьківщину. і з новою силою спалахнула в ньому притихла було в останній час туга за рідною землею, небом, за рідними людьми. Вона підкралась непомітно і тепер томила хлопчика жагучими й нестерпними бажаннями.
Сьогодні Ібрагімові весь день пристрасно хотілося інжеру, плаского й тонкого хліба з соргового борошна, старанно розтертого між двома каменями. Дуже смачний інжер пекли жінки там, у рідній Лагоні.
Ібрагім неспокійно перевертався на плетеній пальмовій рогожці. Місяць давно вже відійшов од вершини башти, а по Ібрагіма ніхто не приходив. Невже гнилозубому не пощастило пробратися в сераль? А що ж робить брат? Він воїн і повинен зі зброєю в
Ібрагім схопився. Нечутно ступаючи босими ногами, підійшов до дверей. На порозі хропів палацовий сторож. Ібрагім обережно переступив через його ноги і, хоч хотілося плакати від бажання побачити брата, не втерпів, щоб не взяти величезні бабуші яничара. Закинув їх далі в кущі. Хай завтра побігає по саду, пошукає своє взуття.
Сад війнув у лице Ібрагіма духмяними, солодкими пахощами троянд, кипарисів, мирт і солоним запахом моря. В зеленому місячному світлі нерухомо й важко, наче вирізьблені з каменю, стояли присадкуваті пінії з широкими парасольками листя. Кипариси підвели до неба свої велетенські хоботи. Їхні верхівки ледь помітно тріпотіли од вітру з моря, який внизу був майже невідчутний. ПунцовІ троянди в місячному світлі стали оксамитно-чорними. Нічний сад був страшний і таємничий.
Стискаючи держак маленької кривої шаблі — подарунок батька під час розставання — Ібрагім повільно обійшов навколо Гюль-хане. Нікого! Ніхто не прийшов визволити його з полону і відвезти в рідну країну. Ібрагім приклав до очей руки, стиснуті в кулачки, як це роблять діти, коли плачуть. Але не заплакав, стримався. Соромно плакати майбутньому воїнові.
Через увесь сад лягла від місяця величезна густа тінь найближчої башти. Хлопчик підвів голову до вершини башти. Вона впиралася своїми зубцями в зоряне небо. Ібрагім подумав, що з її вершини, напевно, видно Лагонь. А крім того, там найкраще місце для бабушів сторожа. Буркотливий чауш ніколи не знайде їх. Схопивши в кожну руку по важкій пантофлі, розмахуючи ними, Ібрагім помчав до башти.
Східці баштових сходів наполовину обвалилися, а подекуди їх зовсім не було. Ібрагімові доводилося лізти рачки по хистких сповзаючих горах каміння й щебеню. Знесилившись, хлопець сів, але відразу ж схопився і почав уперто видиратись нагору. В башті було ще страшніше, ніж в саду. При слабкому світлі місяця, що ледве проникало у вузькі бійниці, Ібрагім бачив моторошні силуети величезних кажанів, що нечутно викреслювали над його головою переривчасті зигзаги. І раптом, засліплений, заплющив очі — таким яскравим здалося йому місячне сяйво після баштової пітьми. Хлопець вибрався на верхню площадку.
Ібрагім підійшов до краю площадки і сів на уламок зубця. Під ним спало, розкинувшись на горбах, велике місто. Жодної іскри вогню. Темні були і скутарійські вулиці на протилежному березі Босфору, і гора Пери,і низина Галати, і громаддя сералю, що купав у протоці мармурові, блідо-зелені в місячному сяйві сходи своїх палаців. Лише в тихих водах Золотого Рога відбивалися довгими блискучими стрілами топові вогні кораблів, що стояли на якорях.
Ібрагім з недитячою, осмисленою зненавистю дивився на чудове місто. Воно здавалося йому величезною тюрмою, з якої неможливо втекти. Щоб не бачити проклятого міста, хлопець відвернувся і глянув на південь, де була його рідна земля. Там яскравими зеленими цятками спалахували під місяцем хвилі Мармурового моря і чорними плямами лежали Принцеві острови. Гарячі сльози защипали очі Ібрагіма, і крізь текучу їх каламуть він раптом побачив вітчизну — спекотну долину швидкого Магребу і рідну Лагонь, її круглі, з конічними покрівлями хатини-тукули, оточені колючим валом із зрубаних мімоз, що був захистом від ворога та диких звірів. Хлопець побачив свого батька, яким запам’ятав його в останню хвилину прощання, коли той журно прикрив голову білою з зеленою каймою шамою раса, побачив свою улюблену сестричку Гумаре і старого
Вони продираються крізь густі зарості мімоз, обвитих ліанами, з яких подекуди витикаються темно-червоні шапочки алое. Над їхніми головами, стрибаючи з дерева на дерево, сповнюючи ліс диким гавкотом, проносяться зграї довгогривих павіанів. Малькарафа кумедно погрожує їм сухеньким чорним кулачком, він боїться, що мавпи сполохають дичину. Та ось у заростях показалося стадо ніжних, граціозних діг-діг — карликових антилоп. Пущена рукою Ібрагіма стріла злетіла, мов птах, і встромилася, тремтячи, у стовбур дерева.
Малькарафа сердито вириває з його рук лук і показує, як треба цілитись:
— Стій прямо, коли натягаєш тятиву, не відкидайся назад. Вистав праву ногу вперед! Це тобі опора.
Малькарафа кричить з удаваною суворістю, павіани кривляються на гілках, передражнюючи старика, а Ібрагім дзвінко регоче, йому безпричинно радісно: Так яскраво світить рідне сонце, такі чудові незаймані ліси і такі смішні гримаси веселих павіанів!
Полювали вони в околицях Лагоні, і частенько Ібрагім вертався додому, сидячи за спиною Малькарафа у спеціальному дитячому мішку. Вхопившись рученятами за плечі слуги, він міцно спав, і голова його похитувалася в такт крокам старика.
Було й інше полювання, справжнє полювання на слонів. На це полювання Ібрагім ходив з батьком. У ті радісні дні до дому раса збиралися загони воїнів і галасливі юрби навколишніх жителів — для облави і оточень. Малькарафа приводив Боршота, веселого лукавого слона. На спині Боршота, в маленькому паланкіні, Ібрагім і робив свої далекі мисливські походи. ©
З прохолодних плоскогір’їв, з вейна-дегі, мисливці йшли на багато днів у задушну нижню кволлу, в савани. Мисливці виганяли стада слонів із заростей на рівнину і цькували їх цілими днями. Убити слона — це все одно, що перемогти сто ворогів, тому той, хто вбив слона, мав право носити у вусі золоте кільце, а хвіст забитої тварини вивішувався перед тукулом мисливця. Один бивень одержував мисливець, другий, той, який першим торкався землі, коли слон падав, віддавали расові. Під час полювання батько не раз знімав Ібрагіма з спини Боршота, садовив на арабського огира і навчав сина метати на скаку спис. Він казав при цьому: «Ефіоп народжується із списом!»
Батько часто брав Ібрагіма і в інші далекі походи.
Військові загони лагоньців перетинали похмуру, випалену до шлаку пустелю Данакіль. Вони йшли по дорогоцінну сіль до асалів — великих соляних озер. Під час таких походів не раз за піщаними барханами з’являлися голови данакільців з високою шапкою волосся, простромленою дерев’яною голкою, і на караван лагоньців сипався дощ стріл та списів. З високої спини Боршота Ібрагім бачив усі подробиці битв, а мудрий Малькарафа учив його в цей час, як вишиковувати списоносців і як ховати в засаду лучників.
По шкіру гіпопотамів, потрібну для щитів, лагоньці ходили в далекі походи до великого озера Тан. Тут Ібрагім на власні очі бачив, як багатоводий Аббай, впадаючи в озеро, широкою сріблястою стрічкою звивається серед голубої озерної води, не змішуючись з нею, і виходить з озера прудким потоком, який дає початок великому Бахр-ель-Азраку — Голубому Нілу.
Батько Ібрагіма рідко бував удома. Він завжди з кимсь воював, йому потрібні були невільники, яких він продавав арабам. У гонитві за цією живою здобиччю рас переправлявся із своїми загонами через Бахр-ель-Азрак і нападав на кочових негрів шанкдййт ходив на морське узбережжя полювати на боязких фалашів або заглиблювався в гори для сутичок з войовничими сомалі. І всі його походи увінчувалися перемогою. Воїни раса пригонили в Лагонь каравани бранців, а потім «дорогою невільників» відправляли на морське узбережжя на продаж арабським купцям. Тільки остання, нещаслива війна скінчилась поразкою і ганьбою.