Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
Роланде! Роланде, прокинься! Будь ласка! Ти нам потрібен!
Спершу нічого не відбувалося. Та невдовзі Роланд поворухнувся, щось пробурмотів і забрав свої руки з Аланових долонь. Поки його повіки розтулялися, обох хлопців охопив той самий страх: зараз вони не побачать його очей, лише пекельне рожеве світло ряхтітиме в очницях.
Але їхні побоювання не справдилися: Роланд дивився на світ власними очима. Холодними світло-блакитними очима снайпера, очима стрільця.
Він спробував зіп’ястися на ноги, проте спершу не зміг. Простягнув
— Скільки часу я провів без тями? — Кінчиками пальців Роланд торкнувся ґулі посеред лоба і поморщився.
— Недовго, — відповів Алан. — Хвилин зо п’ять. Роланде, вибач, що вдарив тебе, але в мене не було вибору. Ця куля… мені здалося, що вона тебе вбиває.
— Певно, так і було. Вона не розбилася?
Алан мовчки показав на зав’язаний мішок.
— Добре. Краще хай хтось із вас її везе. Я можу… — він пошукав потрібного слова, а коли знайшов, то ледь помітна усмішка торкнула його вуста. — …піддатися спокусі, — закінчив він. — Їдьмо до Скелі Вішальників. На нас чекає незавершена робота.
— Роланде… — почав Катберт.
Вже тримаючись однією рукою за луку сідла, Роланд повернувся.
Катберт облизнув губи, і в Алана склалося миттєве враження, що він не наважиться спитати. «Якщо не ти, тоді я», — подумав Алан… проте Берт зміг, вистрелив із себе ці слова суцільним потоком.
— Що ти там побачив?
— Багато, — відповів Роланд. — Я багато бачив, але вже мало що пам’ятаю. Це те саме, що сон, коли подробиці вислизають з твоєї пам’яті. Дорогою розповім вам те, що не забув. Ви маєте знати, бо це кардинально змінить наше життя. Ми повернемося до Ґілеаду, проте ненадовго.
— І куди подамося опісля? — вибираючись у сідло, поцікавився Алан.
— На захід. Вирушимо на пошуки Темної Вежі. Звісно, якщо сьогодні залишимося живими. Їдьмо. На нас чекають цистерни.
Коли нагорі пролунав гучний вибух, двоє ковбоїв саме ліпили самокрутки. Від несподіванки обидва підскочили й перезирнулися. Коричневими цівками з недороблених цигарок на долівку посипався тютюн. Закричала жінка. Двері розчахнулися, і в проході знову з’явилася мерова вдова, цього разу в супроводі покоївки. Пастухи добре її знали — Марія Томас, донька старого друзяки з ранчо «Піаніно».
— Мерзенні злодії підпалили будинок! — говіркою закричала до них Марія. — Ідіть поможіть!
— Маріє, сей, у нас наказ охороняти…
— Злочинницю, замкнену в коморі? — спопеляючи їх гнівним поглядом, прокричала Марія. — Ви дурні старі віслюки, йдіть, поки все не згоріло! Як ви тоді поясните сею Ленґілу, що стояли й затикали пальцями дірки в дупах, поки на ваших очах горів будинок!
— Ідіть! — гаркнула Олів. — Чи ви боягузи?
Над їхніми головами у великій вітальні пролунало кілька менших вибухів: то Шимі підпалив «дамські пальчики». А потім тими самими сірниками запалив портьєри.
Двоє viejosперезирнулися.
— Andelay, [43] —
— Очей не зведу, — пообіцяла вона.
Обидва старих поквапилися нагору, один — на ходу дістаючи болу, другий — виймаючи з піхов, що висіли на поясі, довгого ножа.
Щойно жінки почули їхні кроки на сходах у дальньому кінці коридору, Олів кивнула Марії, й разом вони перетнули кімнату. Марія відкрила засув, Олів розчахнула двері. Сюзен відразу вийшла і несміливо всміхнулася. Від вигляду набряклого обличчя й кірки засохлої крові біля носа своєї господині Марія зойнула.
43
Andelay — ходімо ( спотв. ісп.).
Покоївка простягнула руку, щоб торкнутися її обличчя, але Сюзен узяла її пальці і легенько стисла.
— Як гадаєш, Торін захотів би мене такою? — спитала вона і лише тоді помітила свою другу рятівницю. — Олів… сей Торін… пробачте. Я не хотіла бути жорстокою. Але ви маєте повірити, що Роланд, якого ви знаєте як Вілла Деаборна, ніколи в житті не…
— Я чудово це знаю, — перебила її Олів, — проте не гаймо часу на розмови. Тікаймо.
Вони з Марією вивели Сюзен з кухні, але не сходами, що вели нагору в будинок. Натомість вони рушили нижнім поверхом до дальнього краю північного крила будинку, де розташовувалися різні комори. У коморі для бакалії Олів наказала їм зачекати й кудись пішла. Її не було близько п’яти хвилин, але Сюзен і Марії цей час здався вічністю.
Повернулася Олів, вдягнена в пістряве пончо, в якому вона потопала. Накидка могла належати її чоловікові, проте Сюзен подумала, що й для покійного мера вона б теж виявилася занадто великою. Нижній край Олів запхала в джинси, щоб не наступити на нього і не впасти. На руці, наче ковдри, вона несла ще дві накидки, менші й легші.
— Вдягніть це, — сказала Олів. — Надворі буде зимно.
Вийшовши з комори, вони рушили вузьким коридором для слуг на заднє подвір’я. Там, якщо пощастить (і якщо Міґель досі у відключці), на них має чекати Шимі з кіньми. Олів усією душею сподівалася, що не виникне ніяких перешкод. Вона хотіла, щоб до заходу сонця Сюзен уже була далеко від Гембрі.
І до сходу місяця.
— Вони схопили Сюзен, — розповів Роланд друзям дорогою до Скелі Вішальників. — Це перше, що я побачив у кулі.
Це було сказано таким байдужим тоном, що Катберт мало не осадив коня. Від палкого закоханого, яким Роланд був останні кілька місяців, не лишилося й сліду. Скидалося на те, що стрілець знайшов у рожевому повітрі всередині кулі свою мрію і якась частина його «я» досі перебувала всередині, переслідуючи її. «Чи це мрія переслідує його?» — подумав Катберт.