Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
Між Крутояром і скелями було близько шести миль. Подолавши три чверті шляху, вони проминули єдиний орієнтир рівнин: то була скеля, що нагадувала палець, зігнутий у першій кісточці. Під нею був невеличкий клапоть дерену. Коли Катберт улюлюкнув, щоб почути, як голос відлунює від скель, що бовваніли попереду, з трави з криком вискочила зграйка пухнастиків-шалапутів і помчала на південний схід, до Крутояру.
— Це Скеля Вішальників, — сказав Роланд. — Під нею є джерело. Кажуть, єдине в цих краях.
От і вся розмова, що точилася між ними впродовж тієї поїздки. Але судячи з того, як перезирнулися
Коли до скель залишалося не більше милі, сильний морський вітер, що дмухав їм у спини впродовж усієї поїздки, раптово вщух, і з ущелини Каньйону Петлі долинув низький атональний вереск. Алан, скривившись, наче скуштував кислющий фрукт, осадив коня. Перед його внутрішнім зором постала лише одна картина: гострі камінці стискає й перетирає чиясь міцна рука. Над каньйоном уже кружляли кані, принаджені звуком.
— Вартовому це не подобається, Вілле, — сказав Катберт, стукаючи кісточками пальців по пташиному черепу. — Та й мені не вельми. Нащо ми сюди приїхали?
— Щоб рахувати, — відповів Роланд. — Нас вирядили все рахувати і за всім спостерігати, а тут є що порахувати й подивитися.
— О, так, — погодився Катберт. Йому насилу вдавалося стримувати коня, наляканого скреготом тонкоходу. — Шістсот чотирнадцять рибальських неводів, сімсот десять маленьких човнів, двісті чотирнадцять великих, сімдесят нічиїх волів, а на півночі міста один тонкохід. Що б то, в біса, не було.
— Саме це ми і з’ясуємо, — мовив Роланд.
Вони поїхали на звук. Жодному з них він не подобався, але ніхто не збирався повертати коня. Вони вже подолали значну відстань, до того ж це була їхня робота — Роланд мав слушність. А ще їх розбирала звичайнісінька цікавість.
Як і казала Роландові Сюзен, вхід до каньйону було завалено гіллям. З надходженням осені воно пожухне, проте зараз на гілляках ще зеленіло листя, ускладнюючи огляд. Посередині кучугури сміття проходила стежка, проте вона була завузька для коней (а втім, вони все одно навряд чи захотіли б туди заходити). У присмерковому світлі Роланд не міг роздивитися анічогісінько.
— То як, заходимо? — спитав
Роланд не мав ані найменшого наміру вести їх крізь загату туди, де було джерело звуку. Бо про тонкохід він досі мав лише приблизне уявлення. За останні кілька тижнів він порозпитував про нього людей, але жодної більш-менш переконливої відповіді не отримав. «Я б на вашому місці тримався від нього подалі», — от і все, що порадив їм шериф Ейвері. Тож єдину корисну інформацію він здобув від Сюзен тієї ночі, коли вперше її побачив.
— Вгамуйся, Берте. Всередину ми не підемо.
— Добре, — тихо й полегшено мовив Алан, і Роланд посміхнувся.
Лівим боком каньйону вгору бігла крута й вузька стежина, але нею можна було обережно вибратися нагору. Вони пішли втрьох вервечкою. В одному місці зупинилися, щоб розчистити стежку від завалу каміння. Шматки сланцюватої глини і роговика полетіли в трясовину, що стогнала праворуч. Упоравшись, троє друзів хотіли було знову вирушити стежкою вгору, та зненацька над краєм каньйону гучно залопотів крильми великий птах — можливо, тетерук. Руки Роланда машинально опустилися до пояса, шукаючи револьверів. Він побачив, що Катберт із Аланом роблять те саме. Кумедно, адже їхню зброю було загорнуто в захисну промаслену тканину і сховано під мостинами підлоги барака в Смузі К.
Вони обмінялися поглядами, нічого не сказали (хоча їхні очі говорили промовистіше за будь-які слова) і рушили далі. Роланд зрозумів, що призвичаїтися до вереску тонкоходу неможливо, навіть на такій близькій відстані. Навпаки: що довше людина перебувала у безпосередній близькості від Каньйону Петлі, то сильніше шарпав їй нерви цей звук. Він проникав не лише у вуха, а й у зуби, вібрував клубком нервів під грудною кліткою і неначе виїдав вологу тонку тканину в глибині очниць, під очними яблуками. Але найгірше було те, що він просочувався у мозок, нашіптуючи, що все, чого ти боїшся, причаїлося за наступним поворотом стежки чи наступною купою каміння і тільки й чекає нагоди накинутися на тебе змією.
Коли вони добулися плаского порожнього майданчика, яким закінчувалася стежка, і їхнім очам знову відкрився простір небес, стало трохи легше. Але на той час світло дня майже згасло, і коли вони злізли з коней та підійшли до крихкого краю каньйону, вже було темно.
— Нічого в нас не вийде, — з досадою сказав Катберт. — Треба було раніше виїжджати, Роланде… тобто Вілле. Ми йолопи!
— Тут можеш називати мене Роландом. А щодо темряви… ми побачимо те, що нам треба побачити, і порахуємо те, що мусимо порахувати, — один тонкохід, як ти й казав. Треба тільки зачекати.
Тож вони чекали. Не минуло й двадцяти хвилин, як над обрієм піднявся Місяць-Торговець — досконалий місяць, величезний, помаранчевий. Такий можна було побачити лише влітку. Він плив у темно-фіолетовій водоймі неба, як планета на межі катастрофи. На ньому чітко вирізьблювався Торговець, що вийшов Нізвідки, несучи на плечах мішок, напхом напханий верескливими душами. Скоцюрблена фігура була мовби сплетена з розпливчастих тіней, за плечем чітко виднівся мішок. А за спиною палахкотів помаранчевий пекельний вогонь.