Чарівник Країни Оз
Шрифт:
Прибулі підійшли до будиночка, на порозі якого спинилася Дороті, і завмерли, перешіптуючись, наче боялися наблизитись. Нарешті мініатюрна бабуся підійшла до дівчинки, низько вклонилася їй і промовила приємним голосом:
– Ласкаво просимо до Краю Жувачів, шляхетна чарівнице! Ми надзвичайно вдячні тобі за те, що ти вбила Злу Чаклунку Сходу і звільнила жувачів від рабства!
Коли Дороті почула ці слова, то дуже здивувалася. Чому це старенька назвала її шляхетною чарівницею? І взагалі, як вона могла вбити Злу Чаклунку
Бабуся чекала на відповідь, і тому Дороті сказала невпевнено:
– Ви дуже люб'язні, але, певно, це якась помилка. Я нікого не вбивала.
– Ти, може, й не вбивала, – посміхнулася старенька, – але це зробив твій будиночок. А загалом це одне і те саме. Дивися, – сказала вона, вказуючи рукою на ріг будинку, – он стирчать її ноги.
Дороті поглянула туди, куди вказувала бабуся, і злякано скрикнула. Справді, з-під будиночка виглядали дві ноги у срібних черевичках із загнутими носаками.
– Ой! – вигукнула Дороті, сплеснувши в долоні. – Виходить, будинок розчавив її, коли приземлився. Що ж тепер робити?
– Нічого вже не поробиш, – спокійно відгукнулася старенька.
– А кого розчавив будиночок? – поцікавилася До роті.
– Я вже казала: Злу Чаклунку Сходу. Багато років вона тримала в рабстві жувачів, примушувала їх трудитися на неї вдень і вночі. Але тепер вони отримали свободу й дуже вдячні тобі за це.
– Хто такі жувачі? – далі розпитувала Дороті.
– Це народ, який мешкає на сході цієї країни – там, де правила Зла Чаклунка.
– Ви теж із Краю Жувачів? – поцікавилася Дороті.
– Ні, я живу на Півночі, але товаришую з ними. Коли вони побачили, що їхня володарка загинула, то послали до мене гінця, і я одразу ж прибула до них. Я Чарівниця Півночі.
– Чарівниця? – вигукнула Дороті. – Справжня?
– Справжнісінька, – запевнила бабуся. – Але я добра чарівниця, і народ мене любить. На жаль, мої вміння не настільки великі, як були у Чаклунки Сходу, бо інакше я давно вже звільнила б жувачів.
– Я думала, всі чарівниці злі, – зізналася Дороті.
– І дарма! У Країні Оз усього чотири чарівниці, і дві з них – чарівниця Півночі та чарівниця Півдня – добрі. Ти мусиш узяти мої слова на віру бо я – чарівниця Півночі й не можу помилятися.
Але чаклунки Заходу й Сходу справді злі-презлі. Одну ти знищила, і тепер у всій Країні Оз лишилася тільки одна зла чаклунка – та, яка мешкає на Заході.
– Але тітонька Ем казала мені, що всі чаклуни й чарівниці померли у давнину, – заперечила Дороті.
– Хто така тітонька Ем? – поцікавилася бабуся.
– Моя тітка. Вона живе в Канзасі, там само, де і я.
Чарівниця Півночі задумано схилила голову, опустила погляд додолу. Потім підняла очі на Дороті й промовила:
–
– Звісно!
– Тоді все зрозуміло. У цивілізованих країнах немає ані чаклунів, ані магів, ані чарівниць, але ми ще не маємо цивілізації, бо наші краї відрізані від решти світу. Саме тому в нас досі лишилися і чаклуни, і чарівниці.
– А хто вони?
– Наймогутніший чарівник – це Оз, – зашепотіла старенька. – Він має силу більшу, аніж усі інші чаклуни й чарівниці разом. А мешкає він у Смарагдовому Місті.
Дороті хотіла запитати ще щось, але цієї миті жувачі, які досі стояли мовчки, голосно закричали й почали показувати на ріг будинку, де лежала Зла Чаклунка.
– Що сталося? – стурбовано запитала в товариства Чарівниця Півночі, а коли подивилася сама, то розсміялася. Під будинком лишилися самі тільки срібні черевички, а ноги зникли невідомо куди.
– Чаклунка Сходу була така стара, – пояснила всім Чарівниця Півночі, – що швидко висохла на сонці. Тепер їй і справді кінець. А ці срібні черевички віднині належать тобі, юна чарівнице, можеш носити їх.
На цих словах вона нахилилася, підняла черевички, обтрусила з них пилюку і подала Дороті.
– Між іншим, Чаклунка Сходу надзвичайно пишалася цими черевичками, – повідомив один із жувачів. – Подейкують, вони не прості, а чарівні. Правда, ми не знаємо, що в них незвичайного…
– Мені треба хутенько повертатися додому, бо дядько Генрі й тітонька Ем, напевно, вже хвилюються, – сказала Дороті. – Чи не підкажете ви мені, в якому напрямку Канзас?
Жувачі й Чарівниця Півночі перезирнулися, потім подивилися на Дороті й похитали головами.
– На схід звідси, недалеко, – промовив один жувач, – простягнулася велетенська пустеля, й нікому не під силу її перейти.
– І те самісіньке на півдні, – долучився до розмови другий жувач. – Я був там і бачив її на власні очі. Південніше звідси лежить Край Ковтачів.
– А мені розповідали, – і собі додав третій жувач, – що і на Заході є велика пустеля. Там мешкають моргуни і править ними зла чаклунка. Усі мандрівники, які ризикнуть туди податися, стають її рабами.
– Я живу на Півночі, – сказала старенька чарівниця, – і моя країна теж межує із безкрайньою пустелею. Вона, як пастка, оточує всю Країну Оз. Боюся, дівчинко, тобі не лишається нічого, крім як зостатись у нас.
Коли Дороті почула це, вона гірко заплакала, бо їй було якось тривожно далеко від рідних, серед чужих і дивних людей. її сльози дуже засмутили добрих жувачів, ті дістали носові хустинки й собі заридали. А старенька чарівниця зняла свій капелюх, поставила його гострим кінцем собі на носа, промовила: «Один! Два! Три!» – і миттю капелюх перекинувся на грифельну дошку. А там з'явився чималий напис: