Чарівник Країни Оз
Шрифт:
– Це козла, – відповів хлопчик і миттю розкаявся, бо Джек вимагав детальніших пояснень.
– Що таке «козла»?
– Козла? По-перше, їх не можна плутати з козлами, – почав Тіп, намагаючись говорити якомога зрозуміліше. – Козли – це тварини, у них у кожного є голова і хвіст, як, наприклад, у коня.
– Я зрозумів, – бадьоро промовив Джек. – На такому коні ти ось зараз сидиш.
– Ти знову все переплутав, це зовсім не кінь, – перебив його Тіп.
– Нічого я не переплутав: ось – чотири ноги, ось – голова,
Тіп подивився на козла уважніше й помітив, що Гарбузова Голова, як це не дивно, не помиляється. Стовбур дерева, що слугував за перекладину, справді скидався на тулуб, а гілка, що стирчала на одному з його кінців, була дуже схожа на хвіст. На іншому кінці відстовбурчувалися два сучки, що нагадували очі, а під ними шматок дерева був так чудернацьки виструганий, що його можна було прийняти за рот. А за ноги слугували чотири дерев'яних бруски, поперек яких клали колоду для розпилювання.
– Ця штука справді нагадує коня, – погодився Тіп. – Тільки справжні коні, як і справжні козли, бігають і їдять траву а ці козла зроблені з дерева спеціально щоб пиляти дрова.
– А якби вони були живі, то бігали би та їли траву? – запитав Гарбузова Голова.
– Ну, може, й бігали б, а от щодо трави – сумніваюся, – розсміявся хлопчик при думці про таке неймовірне й кумедне перетворення. – І як вони можуть ожити, якщо вони дерев'яні?!
– Але ж я ожив, – заперечив Гарбузова Голова. Тіп здивовано подивився на нього.
– Так не сам по собі! – вигукнув він. – А лише завдяки чарівному порошку, який зараз лежить у мене в кишені!
Раптом хлопцеві сяйнула думка, він дістав перечницю і з цікавістю подивився на неї.
– Цікаво, – промовив він задумливо, – чи зможе порошок оживити козла?
– Якщо їх оживити, – незворушно міркував Джек, якого, здавалося, нічим не здивуєш, – я зможу їхати верхи й не перенапружуватиму свої суглоби.
– Ну що ж, спробую! – вигукнув хлопчик, підхоплюючись на рівні. – От тільки, боюся, вже забув, що саме казала бабця Момбі і як вона розводила руками.
Він думав якусь хвилину, й оскільки сидів за загорожею близенько та бачив кожен рух старої відьми й чув кожне її слово, то вирішив, що зможе повторити все точнісінько так, як вона говорила та робила.
Тож спочатку він витрусив трошки оживлювального порошку з перечниці на козла. Потім підняв угору ліву руку відігнув мізинець і промовив:
– Вау!
– Що це ти таке кажеш, дорогий батеньку? – поцікавився Джек.
– Сам не знаю, – відповів Тіп. Потім він підняв праву руку, відстовбурчив великий палець і сказав: – Тау!
– А це що означає, дорогий батеньку? – і далі напосідав Джек.
– Це означає, що тобі краще помовчати! – відповів хлопчик, не бажаючи, щоб йому заважали в такий відповідальний момент.
– Розумію, розумію! – закивав Гарбузова Голова зі своєю незмінною посмішкою. Тіп тепер підняв обидві руки над
– Пау!
Миттю козла заворушилися, потягнулися, позіхнули, широко роззявивши при цьому рота-зарубку й струшуючи залишки порошку зі спини.
– Молодець! – закричав Джек, а хлопчик стояв, не вірячи своїм очам. – Ти в мене хоч куди, дорогий батеньку!
5. Живі козла
Кінь, який за мить до цього був усього лише козлами, відчував подив не менший, ніж Тіп. Він витріщав очі на всі боки, розглядаючи світ, у якому йому тепер випало жити. Потім спробував роздивитися себе самого, але не мав шиї, тому, на жаль, не міг повернути голову і змушений був крутитися дзиґою. Він так незграбно рухався, що зрештою налетів на Джека – Гарбузову Голову і пхнув його – той гепнувся, де стояв, на узбіччі дороги. Стурбований не на жарт, Тіп закричав: – Тпру! Ану ж бо, тпру!!!
Козла не звернули на окрик жодної уваги, стрибання навколо себе тривало, і вже наступної миті нога дерев'яного скакуна гепнула ступню Тіпа з такою силою, що хлопчик підстрибнув від болю. Він відскочив убік на безпечну відстань і звідти знову закричав:
– Тпру! Тпру, я тобі кажу!
Джек примудрився сісти й тепер дивився на Коня з великою цікавістю.
– Мені здається, що ця тварина тебе не чує, – зауважив він.
– Хіба я кричу недостатньо голосно? – сердито запитав Тіп.
– Але в нього немає вух, – розважливо пояснив Гарбузова Голова.
– Точно! – вигукнув Тіп, уперше звернувши увагу на цю обставину. – І як мені тепер його вгамувати?
Та цієї миті Кінь узяв та й сам зупинився, певно, збагнув, що власний тулуб побачити йому не вдасться. Але тут він побачив Тіпа й підійшов до хлопчика ближче.
Хода цього створіння була без перебільшення сміховинна – крокуючи, воно спочатку переставляло обидві праві ноги, потім обидві ліві, наче іноходець. При цьому тулуб розхитувався з боку в бік, як люлька.
Тіп погладив його по голові і сказав, підлещуючись:
– Хороший хлопчик! Хороший!
Кінь злякано відскочив убік і витріщився на Джека – Гарбузову Голову.
– Треба для нього знайти вуздечку, – вирішив Тіп.
Понишпоривши в кишені, він знайшов моток міцної мотузки, з нею наблизився до Коня і один кінець обмотав навколо шиї, а інший прив'язав до великого дерева. Та неслухняний Кінь зробив крок убік, і мотузка луснула. Проте наміру втікати він не виказував.