Час смертохристів. Міражі 2077
Шрифт:
— Добре, — він стиснув її долоню. У відповідь почув легкий рух її пальців.
Посередині обіду до них приєднався коваль Микола — жилавий чолов'яга, що припадав на праву ногу, через що його всі звали «Кривий Микола». Був трохи напідпитку, говорив голосно й гостро. Знайомлячись з гостями з Києва, спитав Гайдука:
— А ви де працюєте? Бізнесмен?
— Ні. Я генерал, — всміхнувся Гайдук.
— О, генерал! — зрадів Микола. — Вперше в житті бачу живого генерала! То як, пане генерале, вже готуєтесь?
— До чого?
— До великої різанини.
— Миколо, заспокойся, — намагався вгамувати коваля Аскольд. Ликера повела дітей
Кривий Микола не всівся за стіл, на якому не було горілки, а шкутильгав навколо столу, викрикуючи наболіле:
— Мене можна заспокоїти. Чарку б поставили — і все. Нема Миколи... А людей як заспокоїти? Ви ж не знаєте, пане генерале, що в нашій кузні, та й в інших ЗЕКах теж, зброю виготовляємо: ножі, сокири, коси, можемо зробити й дещо серйозніше.
— А що сталося ?
— Що сталося? — зупинився Микола. — Невже не чули? Ми хоч без телевізора, але знаємо: чорна орда суне на нас, москалі і монголи, чеченці і чорножопі різні — хліб їм наш потрібен. Он Аскольд не вірить, тяжко працює на землі, куркулем став. А вони прийдуть — і в першу чергу його розкуркулять, на Сибір вишлють. Нікого не пожаліють... І всім жиди заправляють. Фрідмани різні. Хочуть нас знищити... А цей гівнюк — гетьман наш — нічого не робить, щоб врятувати залишки України.
— Миколо, Миколо, що ти верзеш? — перелякався Аскольд. — Ходімо, дам тобі чарку. Ось бачиш, скільки цього добра навезли?
Він вийшов з-за столу й подався до літньої кухні. До них охоче приєднався Невінчаний. Гайдук залишився за столом наодинці з священиком.
— Біда, — похитав головою отець Іван. — Він утратив ногу на війні з ЕнРосом. Москалів не любить. Але каже правду.
— Яка ж та правда? — поцікавився Гайдук.
— Правда в тому, що в народі — величезний потенціал ненависті. Повстанця Хмельницького може здатися дитячими іграми. Чи Гайдамаччина — в порівнянні з тим, що наближається. Ненавидять усіх — багатіїв, олігархів, державу, гетьмана, ДерВар, євреїв, росіян, китайців, узбеків... Смертохристи ненавидять воскресохристів, мешканці ЗЕКів ненавидять тих, хто живе в містах. Всі разом бояться Чорну Орду. Інколи відчай охоплює, коли стикаєшся зі стіною ненависті...
— А мені здалося, що у вас так весело. Це свято — таке чисте...
— Це справді так. Люди в нас добрі, бо ситі. Але чи сповнені вони вірою Христовою? — задумливо запитав самого себе отець Іван. — Ми сьогодні відзначали день народження святого мученика Ісаакія Долмацького. Знаєте таке прислів'я: за Феодосією Ісаакій, виповзає з нір гад всякий.
— Ні, — засміявся Гайдук, — вперше чую. Є, слава Богу, речі, яких навіть ВІРУ не знає.
— Сьогодні вужі й гадюки сплітаються в клубки, щоб породити нових гадів... Але не про це мова. Про Ісаакія. Його ім'я означає сміх. Сміятися. Він уславився тим, що викривав єресь аріан. Його сьогодні нам не вистачає. Бо смертохристи — це нові аріани. Тільки набагато страшніші.
— Аріани... це щось спільне з арійцями? — спитав Гайдук.
Ні. Аріани — послідовники православного священика Арія з Візантії. Він жив у четвертому столітті й твердив, що Христос, як син Божий, є нижчим від Бога-Отця, що він підлягає Богу. Наче Бог — це гетьман України, а ви — як генерал — підлягаєте йому.
— А хіба це не так?
— Ось і ви потрапили на гачок аріанства, — всміхнувся отець Іван. — Це дуже проста ієрархія і легко сприймається у військово-феодальних державах, як наша.
Отець Іван змовк, наче згадував Голгофу й ту ніч, що впала на землю, коли римські легіонери давали Ісусу пити оцет замість води. Гайдук теж думав про цю, таку далеку і таку близьку історію вбивства невинної людини. Якби Христос був Богом, невже б дозволив так знущатися? Невже боявся б смерті?
— А що ви думаєте про сучасну секту смертохристів? — спитав Гайдук.
— Це — смертельна небезпека не тільки для нашого народу, але й для людства. Це — спецоперація з убивства християнства. Добро буде остаточно поставлено поза законом. Зрештою, я писав про це. Можливо, і ви читали, пане генерале?
— Так це ви — агент Іоанн?
— Я ніколи не був і не буду нічиїм агентом, — смиренно, але твердо мовив отець Іван. — Хіба що агентом Христовим. Мене попросили дати консультацію — я дав. ДерВар просив.
— А хто ж, на вашу думку, керує цією спецоперацією? — поцікавився Гайдук.
— Тільки не Чикирисов чи Сансизбаєв. Це — дрібні сошки. Відбувається тотальна криміналізація світу. Збандичування суспільств. Знищення всіх моральних гальм. А головне — зникає страх Божий. Тому об'єднані сили зла знищують віру в Бога і страх перед ним. Знищують християнство. Перетворюють людей на звірів. Привчають до думки, що Бога нема, а Христос — то звичайна смертна людина. Але людська цивілізація не може триматися лишень на поліцейських законах, на правилах дорожнього руху. Вона тримається на вірі, страху і самообмеженнях. Кому це вигідно — ви самі бачите. Ви самі, пане генерале, віруючий?
— Не знаю, — знітився Гайдук. Йому соромно було ухилятися від відповіді чи жартувати під пильним поглядом отця Івана. — Мабуть, ні. Я далекий від церкви.
— Справа не в церкві. Не ми в ній, а вона в нас, — лагідно сказав священик. — Прийде час, і віра поселиться у вашій душі. Дозвольте, я благословлю вас.
Гайдук мовчки схилив голову й отець Іван перехрестив його.
Повернулися жінки, бо діти заснули, а Аскольд і Невінчаний випхали з обійстя п'яного коваля Миколу. Ликера поналивала у глиняні миски гарячого борщу, і обід відновився. Божена тепер сиділа навпроти Гайдука й намагалася не зустрічатися з ним поглядом. «Що сталося? — подумав він. — Треба поговорити з нею. Невже я щось не те скоїв?»
Після гарячої гречаної каші з домашньою ковбасою почали співати. Почала Ликера низьким («народним», як називав це Гайдук) контральто, а Григорій Невінчаний, який розцвів після братання з кривим Миколою, вторив їй баритоном. Потім отець Іван та Аскольд підхопили пісню. Тільки Гайдук та Божена не співали.
«Ой чий то кінь стоїть,
Що біла гривонька...
Сподобалась мені,
Сподобалась мені Одна дівчинонька,»