Чаша Амріти

Бердник Олесь Павлович

— Ні, не забув, — усміхнувся Сагайдак, розглядаючи фотографії. — Коли-небудь завітаю. Начините мене вибухівкою. Може, й моя дисертація полетить шкереберть…

— Чого там, — схвально озвався Сашко, вдоволено потираючи шкарубкі від палильників та паяльників руки, — добра дисертація, не прибіднюйтесь. Правда, є трохи ортодоксальності, але…

— Що але? — поцікавився Михайло. — Ти доказуй, ти — подружньому…

— Та нічого, — заспокоїв Сашко. — Всі так роблять. Богові — боже, а кесареві — кесареве. Молебень треба одспівати…

— Це правда, — зітхнув Михайло. — Спробую переглянути. А то незручно.

— Тоді завалять. Краще хай іде так. Треба ж віддати поклін і ортодоксам?!

—

А чи треба? — запитливо озвався Сагайдак. — А втім — схоластичне питання. Я пішов, подивлюся, подумаю. Так ти кажеш — «Космос і Я»? Доведеться послухати. Дякую, Сашко. А в нас щось нове є?

— Червона пляма знову активізується. Сю ніч отримано чудові спектри і фотографії. Принести?

— Зажди. Сьогодні ж іменини. Я хочу виключитись. А завтра — відпустка.

— Поздоровляю, — сердечно мовив Сашко. — Зоряного вам здоров’я. Термоядерного…

— Спасибі, — засміявся Сагайдак. — Приходь сьогодні в «Москву», вип’ємо чарчину…

— Та що ви? Мені незручно. Там всякі наші доктори та старші…

— А яке це має значення? — здивувався Сагайдак. — Ти ж мій друг? Приходь…

— Грошей нема на подарунок…

— Дурниці, ти мені приємний і так. Може, приємніший від академіків. Серед них мало божевільних. А жаль. Ну, бувай. Не забудь, о шостій. Другий поверх. Там офіціанти покажуть…

— Ну — прийду…

Сагайдак зайшов до свого кабінету, сів до столу. Розклав одержані фотографії. Скільки разів уже бачив подібні, а й нині не може стримати хвилювання і якоїсь містичної тривоги. Серед космічного мороку, в неймовірній далині, вібрує, переливається примарним вогнем зореподібна куля. Мільярди світлових років, неуявна розумом відстань розділяє її від нашого світу. Нечувана маса, вражаюча яскравість, що дорівнює багатьом галактикам. Як можливо таке, що це за космічний феномен, який не вкладається в усталені рамки космогенезу?

Світе, світе, який ти таємничий! Деякий час вчені гадали, що можна буде описати й пояснити тебе якоюсь одною або кількома універсальними формулами. Тепер ті надії здаються сміховинними. Чим далі ми заглиблюємося в безмірність, тим складнішою виявляється Світобудова, і годі думати, що близький час принесе роз’яснення лавини космічних загадок. Навпаки — чим Далі, тим могутнішає потік інформації, і вже необхідний якийсь цілком новий підхід, щоб збагнути закономірності світового розвою.

Квазари, нечуваної потужності надзоряні згущення! Вони порушують всякі допустимі теорією норми. А невпинне розбігання Метагалактики? Куди мчать міріади світів, яка сила розметала їх у неосяжність? Чим закінчиться той титанічний вибух і чи закінчиться? А може, гіпотези про появу Всесвіту з первісного Атома є лише механістична гра ума? Думка вимагає дотримання закону причинності — все, що є, повинне мати свого попередника, свою праматір. Де ж причина первісного Атома? Попереднє стискування Метагалактики в компактну масу? Отже, й наше, сучасне розбігання зміниться процесом стискування? А чого ж — діалектично, прийнятно, матеріалістично. Можна підвести теоретичну базу, провести розрахунки. А що це дає? Чи просуває думку на новий інтелектуальний щабель? Мабуть, ні. Таке спрощення космогенезу нічого не пояснює, зупиняє пошуки. Ні, розгадка десь в іншому. Може, її необхідно шукати не в безмірності Космосу, а ближче. Може, в собі, може, у видимій живій природі, яка оточує нас…

Сашко каже, щоб підключити квазари до дисертації. Легко сказати — підключити. А як? Хіба, може, в розділ «Ритміка Буття»? Попрацювати над математичним розв’язанням. М-да. Забагато динаміту. А привабливо, привабливо… Єдине поле. Первісні згущення. Накопичення мас. Зростання гравітаційного потенціалу, а звідси — позитивної кривизни простору. Виникає надщільна празірка. Звичайно, не

зірка в нашому розумінні, а щось немислимо компактне, де нема ні Часу, ні Простору в тривіальному розумінні. Спресований ембріон Буття. Гравітаційний колапс. Повна ізоляція. Жоден квант енергії, жоден фотон світла не може вислизнути з гравітаційної пастки такого Суперсвіту. Зате він — цей дивний світ — стає своєрідним паразитом Космосу: поглинає, смокче все, що оточує його, збільшуючи, умножуючи критичну щільність свого надречовинного Ядра. Та надходить момент, відцентрова сила переважає, в дію вступає ще невідома нам реакція вибуху (вона на багато ступенів могутніша від термоядерної реакції, або навіть повної анігіляції). Ядро розлітається увсебіч, творячи з цієї миті Час, Простір, галактики, метагалактики, даючи початок Вселенської Еволюції. Здорово! Незважаючи на вибух, позитивна кривизна Простору залишається, про це свідчить розбігання галактики. Світова сфера намагається розірвати кільце правічної гравітації. Чи станеться це коли-небудь? Станеться. Коли вичерпається енергія первісного вибуху. Тоді знову — статика, первісні згущення, стан однорідної єдності, який дає початок творенню нових Ядер Буття!

То що ж? Підключити? Скажуть, дуже спекулятивно! Вчена рада завалить, науковий керівник професор Будьласка нізащо не підтримає такої сваволі. Тільки те, що вже стверджено, що не викличе небажаних ексцесів!

Сагайдак усміхнувся. А що стверджено? Що непорушне? Сама Земля мчить у просторі, розтинаючи в своєму польоті хмари космічних туманностей, приймаючи грудьми своїми потоки космічної радіації. І ті численні промені — хто їх виміряв, хто злічив? — пронизують живу тканину земної біосфери, входять новим компонентом у мозок людей, несподіваним чинником в листя й квіти, в плоди й дерева, в тіла тварин та птахів. Яка дивовижна космічна лабораторія? Ми ще навіть не ступили на її поріг, хоч і запустили кілька десятків космічних кораблів. Землі більше потрібне космічне мислення, ніж супутники й зорельоти…

До кабінету прочинилися двері. Зазирнуло в щілину личко посильної Валі. її хитруваті оченята осміхалися.

— Можна? — запитала вона.

— Зайди, зайди, — кивнув Сагайдак. — Що там, Валю? Якась кореспонденція?

— Лист з-за кордону. З Індії.

— З Індії? Давай сюди…

— Ось. — Валя поклала на стіл великий пакет. — Тільки, Михайле Кузьмовичу, у мене прохання…

— Що таке?

— Марки гарні. Як прочитаєте — дасте мені марки?

— Ти що — філателіст?

— Еге.

— З охотою, Валю, — розвеселився Сагайдак. — Забереш. Мені цього добра не треба. Дякую тобі…

Валя, радісно наспівуючи під ніс пісеньку, вийшла. Сагайдак взявся до пакета. Хто б це міг бути? Здається, у нього там кореспондента не було. Ага, ось тут на конверті прізвище. «Свамі Рішідева»… Рішідева?! Свамі?! Той самий?

Сагайдак відчув, як гаряча хвиля хлюпнула в його серце, потерпли руки. Не забув, згадав. Після довгої, невимовно довгої перерви! А він вже й не думав про далекі, юнацькі часи. Війна, полон, дивна втеча — все стало сном, маренням, неймовірністю. І химерні розмови в каменоломні, в бараці, і похід через гори… Наче кадри пригодницького фільму…

Сагайдак розірвав пакет. У ньому було два менші конверти і згорнутий вчетверо листок паперу. Він розгорнув його, звідти випало дві фотографії. Боже мій, хто це? Сивобородий величний патріарх у чалмі, з вогняними чорними очима — невже це Рішідева? Скільки ж йому тепер? Більше п’ятдесяти. Така прірва часу, більше ніж чверть віку. А на другій фотографії усміхнене яснооке обличчя льотчика американської армії. Гаррі Фітцджеральд Соун. Полковник. Він мало змінився, лише глибока риса між бровами, гіркі складочки біля рота, чіткіше окреслене підборіддя.