Чебрець в молоцi
Шрифт:
Цікаво, що сказав би про нього батько, у якого ідеальний смак у всьому і який ненавидить дешеві й випадкові речі, поп-музику, кічові картини, ненавидить людей, які ходять в оперу в брудних чи спортивних речах, людей, які харчуються неякісними продуктами, хоча можуть собі дозволити якісні, людей, яких у житті не цікавить ніхто й ніщо, крім них самих. Хоча останнього не позбавлений і сам батько — можливо, тому найбільше ненавидить це в інших.
На поезії, та і на літературі загалом, Сильвестров знається непогано. Усі вірші, крім своїх власних, здатен оцінювати критично й самостійно, не прислухаючись до думки «знающих людей». Непогано орієнтується і в сучасному живописі. Принаймні з частиною його смаків у цьому я могла б погодитися. Але тим більше незбагненним виглядає його цілковитий спокій і брак докорів сумління у всьому, що стосується його бізнесу. На запитання, як він себе почуває, коли пенсіонери віддають
— Так нада, — каже він. — В бізнесє па-другому нєльзя.
Я не дуже розумію, що і як треба, не зворушує мене й історія про різдвяні знижки для пенсіонерів, як і харитативна діяльність на користь юної літературної ґенерації. Сильвестров власним коштом видав три збірки молодих полтавських поетес — Куїнджі, Сурікової і Васнєцової: «О, любовь», «Серенади сердца», «Листопад». Каже, прізвища йому сподобалися — віршів не читав. Прізвища справді нічого, але, напевно, сподобалося йому зовсім не це.
Мій страх перед втратою цноти насправді був страхом перед великим, значно більшим, ніж в інших. Так само перебільшено я соромилася свого шраму від апендициту, який колись запалився і його довелося вирізати похапцем, у черговій лікарні. Цей неакуратний шрам доповнювався велетенською родимкою у формі серця. Я дуже соромилася цього поєднання: і червоного рубця, який і через кілька років після операції виглядав, наче свіжий, і цієї великої чорної плями, а тим більше її кічової форми. Мені здавалося, що чоловік, який уперше побачить це все, відразу ж втратить до мене цікавість. Мабуть, звідси і виникла моя теорія про першого-ліпшого, з яким потрібно спробувати, і якщо моя підозра виправдається, то принаймні не буде так прикро. Але я так і не довідалася, як саме відреагував на мої «особливі прикмети» Сильвестров, адже його вічно відсутній вираз обличчя й байдуже знизування плечима у відповідь на більшість питань не давали можливості робити про це якісь висновки. Можливо, він намагався не звертати на це уваги і його стриманість пояснюється саме цією втратою зацікавлення, якої я побоювалася. А може, він завжди себе так поводить і просто нічого не помітив. А те, що він часто не помічає важливих речей, я вже встигла зауважити. Наприклад, він не відразу згадав, якого кольору волосся й очі в його дружини, не міг знайти дорогу до ресторану, у якому ми обідали напередодні, й щодня робив мені комплімент, як добре я виглядаю у «нових» штанах, хоча штани я взяла з собою в дорогу тільки одні. Не тому, що так було зручно, а щоб не виглядати «по-дамськи», із великою валізою, набитою зайвим одягом «про всяк випадок», косметикою, взуттям, — одна знайома возила з собою в кількаденну подорож навіть сушку для ніг.
Того разу я вперше так незатишно почувала себе у Варшаві. Це місто належить до розряду тих, які відкриваються далеко не з першого разу. Масивна монументальна архітектура середмістя переважно відлякує шанувальників середньовічних європейських міст із ратушами, замками, вежами, ліпниною на фронтонах, до якої підіймається каналізаційний сморід, що його позбутися неможливо навіть за допомогою найновіших здобутків цивілізації.
Смороду у Варшаві також не бракує, особливо у легендарних околицях центрального залізничного вокзалу та будинку культури. Останній свого часу змагався в гігантоманії з московським. Не бракує неприємних запахів і в середмісті, попри те, що воно не автентичне, а відбудоване в післявоєнний час. Мої перші враження від цього міста були схожими на нарікання більшості туристів — потворне, надто квапливе, надто індустріальне, з якого хочеться чимшвидше втекти. Але згодом, як це трапляється всюди, починаєш відкривати для себе дрібниці, які назавжди змінюють твоє ставлення. Вигляд Вісли з одного-єдиного місця, на яке випадково натрапляєш під час прогулянки, уривок із шопенівського концерту, почутий у парку Лазєнки, коли зупиняєшся перепочити й сідаєш під деревом, велетенський короп у вузенькому потічку навпроти королівських оранжерей, — короп виринув з води, і я раптом побачила його очі, широко розплющені і сумні водночас, короп заковтнув щось у брудній від шматків їжі воді й знову пірнув під воду. Такі епізоди трапляються у кожному місті й загалом не мають нічого спільного ані з атмосферою цього міста, ані тим більше з архітектурою, — вони просто налагоджують між тобою і містом якийсь дуже своєрідний емоційний зв’язок.
І от цього разу цей зв’язок знову було втрачено. Ніби вперше я блукала вулицями поряд із Сильвестровим і намагалася відчути настрій, який охоплював мене на тій чи іншій вулиці попереднього разу. Але настрій не повертався. Часом мені здавалося, ніби я дивлюся на місто очима Сильвестрова,
Католицьке Різдво ми відзначили в номері, «чтоб дешевле», випили шампанського і з’їли курку.
— Интересно, а тут тоже такую сладкую кашицу едят на Рождество, как у вас, на Западе? — запитав він, і я не відразу збагнула, що саме він має на увазі.
— Ні, — кажу, — куті тут не їдять: це православна традиція. Та і не п’ють взагалі-то на Святвечір.
— А у нас можна, — зрадів Сильвестров.
Після шампанського він розповів мені, що любить їздити на Різдво за кордон, бо там гарно прикрашають вітрини до свят, усе блискуче, «нарядне», а потім, мабуть, під впливом цього «нарядного» раптом скептично оглянув мої єдині джинси, що їх я взяла з собою у поїздку.
— А юбки у тебя нет, шпилек там? — запитав він, а я лише невизначено знизала плечима.
Мене починала дратувати в ньому ця неуважна манера розмови, постійні зміни теми, короткі речення, які зводять усе до простого обміну інформацією, а коли новини вичерпуються, зависає гнітюча тиша. З ним неможливо поговорити, наприклад, про те, чому на Сході часто так вороже ставляться до галичан, а у Галичині до східняків. Він обов’язково обмежиться ідіотською відповіддю на зразок:
— Привычка, — і продовжить бездумно перемикати канали телевізора.
Чи, скажімо, про те, що почуває чоловік, який щойно зрадив свою дружину:
— Ну она же не знает, — і знову невизначене знизування плечима.
Я не могла зрозуміти, чи це маска, за якою він ховає свою вразливість, яку вважає завеликою згідно зі своїми уявленнями про ідеал справжнього бізнесмена, чи ніякої маски не існує, і дійсність саме така, якою здається, — проста й нуднувата. Приблизно як цей вечір. Шампанське, огляд новин, трохи спортивно-сексуальних вправ.
Але було під час тієї поїздки кілька моментів, коли на нього находив сентиментальний настрій і він починав розповідати. Наприклад, про їхній із друзями проект відбудувати в одному з сіл під Полтавою стару дерев’яну церкву. Попри аварійний стан вона ще донедавна була діючою і під час служби на голови віруючих падали хробаки з трухлявих крокв, часом завалювалися прогнилі перекриття. У церкві стояв гнилуватий запах, який кудись зникав щоразу після того, як священик відсував завісу перед іконостасом. Ця завіса не була одним із нововведень малоосвічених, але наділених невгамовним ентузіаз
мом парафіян, які приносять до церкви вазони з живими квітами, пластмасові вази з засушеними екібанами та жертвують гроші на «євроремонт» стін. Цей шматок тканини невизначеного кольору давно мав би зітліти, бо висів тут, скільки пам’ятали себе старожили, й перетривав період, коли церкву за радянських часів спершу було закрито, а потім влаштовано у ній склад мінеральних добрив. Важко пояснити, що врятувало від злодіїв цей іконостас із рясною позолотою, але, мабуть, він мав у собі якусь надприродну силу, бо фарби на іконах, датованих фахівцями шістнадцятим століттям, блищали як новенькі, хоча експерти були цілковито певні, що це ніяка не підробка й не робота реставраторів. Іконостас ніколи не виносили зі стін церкви, як ніколи не знімали й завіси невизначеного кольору.
Друг Сильвестрова, як і більшість його однолітків, довший час був атеїстом. Але після того, як одного разу мало не загинув в автокатастрофі, став ревним християнином. Ідея відновити цю церкву належала другові, а Сильвестров мав би стати співінвестором. На момент, коли друг уперше побачив іконостас, церкву вже закрили і парафіяни активно збирали пожертви на будівництво нової, а тимчасово служба відбувалася в сусідньому із церквою сільмазі: під час богослужіння продавці не обслуговували клієнтів, священик правив із-за прилавку, а дзвони були записані на двокасетний магнітофон. Так тривало вже два роки, і до села навіть почали заїжджати канадійські туристи, аби відзняти химерну церемонію на відеокамери.