Через кладку
Шрифт:
Я з зачудування мало не зрадився. Я ж особисто знав ученого, що часто задержувався в ході по дорозі й сам з собою розмовляв. Одначе щоб молода дівчина, та ще от така, як Маня, чутлива, мудра й інтелігентна, могла на таку божевільну думку попасти, – я просто не міг повірити. Врешті спитав:
– Знає вона його особисто? Бачила хоч раз у житті?
– Ні, не бачила ніколи, хіба що з оповідання чула. Де й коли було їй таку мумію бачити, що іншої дороги не знає, як від своєї хати до університету і т. ін.? А поки ми сюди в горн спровадились, вона до матури [15] готувалася.
15
Матура – останній іспит при закінченні навчання в гімназії.
– І що спонукало її до такого рішення?
– Це те, що вона, помимо своєї сімнадцятилітньої освіти, очитання й інтелігенції, дитина й наївна, не діткнена суворою дійсністю, мов малий наш Нестор! З своєю живою фантазією,
– Дальше не думала? – спитав я.
– Очевидно, ні. Тепер, скільки мені відомо, бо це велика «тайна», про котру знали досі лиш сестра, її товаришка, панна В., – студіює вона фізіономії старих мужчин і впевняє сестру й товаришку, що вони для неї цікавіші від молодих. Каже, що хоче до старих лиць завчасу звикати.
Я розреготався.
– А от, бачте, це правда, – закинув цілком поважно молодий чоловік. – Не думайте, що я вам оповідаю казку. Хоч і яка тепер жіноча молодіж, як кажуть, з освіти «отверезена», все ж таки можна ще (правда, дуже рідко вже) подибати й такі істоти, як оця моя молодша сестра, з душею білою й чистою, мов голуб, і наївні іноді до крайності.
– І на чім стоїть справа тепер? – спитав я нетерпеливо. – Від кого довідалася вона про мумію?
– Від брата. Одного разу оповідав він, а говорить він завсіди з великою приклонністю й поважанням про нього, раз, як свого професора і вченого, а по-друге – як чоловіка, котрий йому особисто дуже був прихильний. І балакаючи отак різне про нього, договорився до того, що мумія, мовляв, бажала б оженитися, лиш не знає, яким способом дістатися до ліпшої жінки, бо він уже до сімдесят років досягає. Маня, котра прислухувалася всьому з таким великим зацікавленням, що в неї аж очі побільшились, спитала нараз поважно:
«Він не має жодних жіночих знайомостей?»
«Окрім своєї прачки, та може, ще й господині, певно не має нікого, його, – додав, – можна не раз здобути, він як та дитина. Кожному вірить. Може, маєш охоту здобути його серце? – спитав. – Попробуй. Оскільки мені відомо, він, може, приїде цього року сюди на свіже повітря. Але те не певно…»
Всі на це його питання розсміялися вголос. Вона зразу також. Однак пізніше замовкла, а остаточно домовчала аж до самого рішення.
– Тож як думає вона зайняти мумію? – спитав я. – Його ж тут нема, і хто знає, чи прибуде він сюди.
– Вона письменно рішила станути перед ним.
– Як то… писала вже? – спитав я, немило вражений.
– В тім то й річ, що писала, – відповів. – Як бачите, сімнадцятилітні голови скоріше рішаються, хоч би й на найповажніший крок. Не знаєте, такі голови кермуються самою уявою й фантазією, а в Мані фантазія неабияка. Чистий артист! О, той лист, той лист! – додав, усміхаючись, і сказавши це, він сягнув до кишені й подав мені якесь велике письмо.
– Даю його вам з тою просьбою, щоб, якщо є хоч трохи впливу у вас на мою сестру, зужити його на те, щоб її від повзятого плану щодо фахової освіти й виїзду за границю відвернути. А не зрадьтеся, – додав ще раз. – Маня вражлива й амбітна, і ми б собі оба чи не на ціле життя позбавили її довір'я.
– Не журіться, – відповів я. – В ліпші руки, як мої, ви не могли цей документ вложити…
Я розложив лист і наборзі почав читати.
Маню! Уявляю собі в тій хвилі твої прегарні молоді великі очі. Ось твій, на твою думку, ворог, що заодно дражнить і хвилює тебе: «мужик», як його люблять іноді прозивати за його походження з батьківської сторони. Він читає твою сповідь перед незнаним тобі старцем ученим. Ворог, що ще менше, згоджується на те, щоб ти ступила на шлях «самостійності», вибираючи тим чи не сумнішу часть життя, як уся твоя рідня. Ось як вона між іншим писала:
«Я ще молода (так кажуть вдома). Три місяці, як сімнадцять років скінчилось. Одначе чи має тут і молодість входити в діло? Здається, що ні. Не питайте, хто я. Сама вам скажу. Донька чесних родичів і сама чесна. Чула від мого брата, колишнього Вашого слухача, що бажаєте женитися, а не знаєте відповідної особи, щоб вам могла стати за жінку. Я донька бідних родичів, і маю лиш одне бажання в житті, а то – віддатися студіям філософії; по більшості я вже гімназіальні студії маю, лиш латини й греки мені ще недостарчає. Треба б ще з рік попрацювати, щоб здогонити те, що не мала можності здобути. А відтак за границю (а може і не конче!), на академію. Оце моє бажання, моя постійна мрія, найулюбленіша ідея, з котрою я не розлучаюсь ні вдень, ні вночі, дарма що займаюсь і хатньою працею, і віддаюсь з великим замилуванням і музиці, і одної хвилиночки не сиджу з заложеними руками.
Вся праця ся займає мої руки, але дух бажає чого іншого! Та куди я загналася? Я кажу коротко, прямо. Я рішилась вийти за вас заміж, під умовою, щоб дали Ви мені можність віддатись дальшим студіям… а там і покінчити їх, та все оце – під Вашою достойною управою й дозором, моя-бо рідня противна мойому планові. За все те прийміть у заміну мене, котра сповнить свято всі на себе повзяті обов'язки проти вас і не буде вашою довжницею під жодним взглядом. Фотографії своєї не прилучаю до цього письма, бо на разі такої на маю, але опишу вам ліпше сама себе. Я – негарна, щоб, борони боже, цього не думали. Я цілком негарна. А одно, що може разило б вас у мені – це мій голос (котрого сама не терплю), кажуть, альтовий, – та що я винна! Сестра сміється й каже, що це найгірше! (Вона дуже строга й поважна
P. S. Забула ще одне: спом'янути про світ, з котрим зношуся тут (оскільки родичі дозволяють), себто про своїх товаришів і товаришок, їх небагато в мене. Найліпша товаришка за границею, друга вийшла заміж, а товариш… то… навіть сумніваюся, чи заслужив, щоб так його назвати. Це наш сусід – Богдан Олесь. Молодий урядовець, що живе тепер у своїх родичів, син-одинак заможного панотця (послідній прямо з мужицького роду), від чого й звуть молодого тут і там – «гордий мужик». Чоловік, як кажуть у нас в хаті, талановитий, поважний, тактовний (гу, як не терплю його за це), з будучністю «блискучою», один з українців, з котрим буде колись наша суспільність числитись і ним гордитись. Так кажуть у нас в хаті, за виняткові середущого брата, котрий впевняє, що з нього виробиться з часом «урядова машина» й такий же деспот. Нехай що він тепер такий; нехай що вія іноді і мрійний, мов поет; а колись він зовсім зміниться. Він один каже так. А я, сестра його, гадаю також так. Гадаю навіть більше ще. Кажу, що він людина зарозуміла, любить на все, хоч ніби незамітно, п'ятно свого я класти, стоїть під впливом старосвітських пересудів, приклонник «добрих форм», всього, що уходить, а що не уходить, а що вже найгірше мене зражає, – це те, що він мов на вічнім контролі над собою, щоб, не дай боже, жодна дівчина не уроїла собі, буцімто він нею займається. Фу! Така зарозумілість! Щоправда (цього я йому не відмовляю), він з поверховності дуже гарний, високий (я, напр., йому лиш до рамен сягаю), дуже поважний, елегантний, а як стоїть на залі по вечірках і приглядається крізь пенсне дамам, чи шукає котру між ними… чоловікові аж мороз іде тілом. Але мені… не йде. Я його не боюся. Більше його великої строгої мами боюся, що над ним дрижить, а для мене (сама не знаю, чому) – страшна. Але його?.. ого!.. Прошу о відповідь».
По прочитанню, я всміхнувся насилу.
– Цікава дівчинаї – сказав. – Ось який з неї критик! Хто б був того по ній сподівався?
– Це все дитинство, – сказав молодий чоловік, ігноруючи ділком послідню сторону листа. – Але скажіть самі, чи можна пускати таку дитину, бо такою вона в моїх очах ще і є, в життя на самостійність?
– Ніколи, – відповів я твердо, аж сам свого голосу злякався.
– Я знав, що й ви будете тої думки, – сказав він. – Одначе що сказав би, на вашу гадку, старий професор на оце письмо? – спитав він далі.
– Скільки я його знаю, – відповів я, – він реагував би на нього, бо воно надто цікаве й зраджує цілковито чисту Душу.
– І я тої думки. І хоч би я цього письма ніколи не вислав, я все ж таки хотів з вами про цю справу поговорити. Старша сестра зайнята своїм нареченим і віном, родичі й прочі в хаті про це не знають; а вона з таким довір'ям вложила це письмо цими днями в мої руки з просьбою, щоб я його до нього вислав, мимо того, що я їй рішуче заявив, що цей крок з її сторони майже ненормальний, що треба мені їй конче щось сказати. Вона від свого постановлення не відступає.
Я поглянув понуро на нього.
– Чей же ви не сімнадцятилітня Маня, щоб взагалі й думки до такого поступування допустити, поминувши таку божевільну ідею взагалі зреалізувати, – відповів я строго.
– Хіба ж я за те? – спалахнув він. – Я лиш у колізії [16] , чим дівчину до тої міри зайняти, щоб свій план – здобувати фахові студії – взагалі цілком закинула. Вона так зжилася з тією думкою, що наколи не зреалізує її хоч почасти, розхорується. Ось до яких консеквенцій доводить її жива фантазія й надвишка енергії. Маня ініелігентна і а небуденна й готова побороти всі перепони, що ставились би їй на дорозі, наколи б лиш мала дозвіл батька й сяке-таке матеріальне удержання за границею забезпечене. Хто знає… – додав відтак по хвилі задумчиво, – котрий шлях для неї ліпший. Шукати долі поза домом у науці чи в традиційних границях, в дотеперішнім занятті жінки і її природній задачі?.. Вона до одного й до другого здатна.
16
Колізія – суперечне, тяжке становище.
– Про те не сумніваюсь, – відповів я. – Найкраща забезпека жінки від всякої недолі – це матеріальна. Коли пустити її в світ, вона сама себе знищить, її вдача й чуття нанесуть їй багато горя. Старайтесь забезпечити її хоч почасти матеріально… а там… – І я урвав.
Він не відповів, але глянув на мене таким поглядом, що виразно сказав: «Ми те знаємо… але поки що…»
– А щоб уже зайняти її чим інтенсивніше, то нехай віддасться музиці, як її сестра, – обізвався я наново.
– Вона займається нею. Але це не вистарчає їй цілком, – відповів він. – Вона хоче щось більше. Впрочім, до консерваторії також не піде, на те треба також більше засобів. Батько взагалі з хати не конче похочує дати її, а тепер, коли старша сестра віддається, не вчинив би цього за жодну ціну, любить її безгранично. Хотів би, щоб усі діти сиділи гуртом коло нього, за винятком нас, старших синів. Дівчатами, говорить, він не журиться. Чув я лиш недавно, як казав, що мусить для Мані шмат землі закупити, щоб його на всякі випадки мала, але чи зробить це, я не знаю. Мені одному розходиться о те, шоб її чимсь сильним заняти. Коли б хоч влюбилася, нещасна, то, може, й покинула б свій план.