Черлені щити

Малик Владимир Кириллович

— А коли ж вирушимо? — спитав княжич Володимир.

Святослав задумався.

— Щоб підготуватися як слід, потрібен час. Ми з Рюриком пошлемо гінців до князів, щоб прибули з дружинами до Києва на кінець травня. А ти, Самуїле, — повернувся він до купця, що з Жданом сидів у кінці столу, — як тільки підсохне, вирушай у половецький степ. Вивідай, де будуть цього літа половецькі кочів'я, які наміри Кончака та Коб'яка. Мусиш повернутися додому в останню неділю травня. Якщо ж затримаєшся, то ждатимеш нас біля Переволочної — там ми будемо переправлятися через Дніпро…

— Зрозумів, княже.

—

А твій молодий друг Ждан, — вів далі Святослав, — як я вже помітив, кмітливий хлопець. Я хочу послати його з листом до Ігоря… Треба висловити князю наше невдоволення ним і закликати до нового походу. Хай готується зі своєю братією!

— Хай готується! — погодився з думкою Святослава Рюрик. — А я пошлю подібного листа Володимирові Глібовичу.

Ждан не сподівався такого повороту подій, їхати від Любави куди б то не було, а особливо до Ігоря, який хтозна-як подивиться на втікача, він не хотів би. Та як заперечиш великому князеві?

Його замішання помітив боярин Славута.

— Княже, а чи зручно посилати Ждана? Він був конюшим Ігоря і втік від нього з Глібова, та ще й з князівськими кіньми… Як би Ігор під гарячу руку…

Святослав перебив Славуту:

— Зручно. Я це передбачив… Жданові нічого боятися. Якраз у нього буде добра нагода повернути князівських коней, чесно розповісти про все, як було, і виправдатися перед князем. Ігор гарячий, запальний, це всім відомо, та разом з тим він чесний, тож зрозуміє, що Ждан інакше вчинити не міг… А я з свого боку замовлю слово.

Ждан мовчки вклонився. Втручатися в розмову князів він не смів. Уже те, що сидів за князівським столом, було для нього неймовірно високою честю, і він розумів, що зобов'язаний таким до себе доброзичливим ставленням князя неабияким вістям, які він приносив, а також заступництву Славути і Самуїла. Не виключено, що й сам Святослав уподобав сміливого, розумного юнака і мав намір використати його в своїх цілях.

Зійшовшись на тому, що похід проти Кончака неминуче потрібний, князі ще довго обмірковували, як краще, коли, якими силами провести його, кого з князів закликати до участі в ньому, яким шляхом іти — Залозним, тобто по лівому березі Дніпра, по Дніпру на човнах чи по правому березі… А коли все було обговорено і розмова почала затухати, Рюрик гукнув Белуківну і показав на стіл:

— Княгине, вели змінити нам блюда!

Округлий вид Белуківни розплився в веселій усмішці, блиснули сліпучою білизною її рівні білі зуби, заіскрилися чорні очі, і вона з лукавинкою в голосі, в якому вчувався далекий відгомін половецької говірки, запитала:

— І жіноцтву можна приєднатися?

— Ну, звичайно, люба, — відповів князь Рюрик.

3

Тисяцький Шварн, немолодий, рудобородий чолов'яга з важкими олов'яними очима і крупним гачкуватим носом, влетів у князівську хоромину задиханий, засапаний, мовби за ним хто гнався. Ще з порога гукнув:

— Княже, біда!

Володимир з княгинею Забавою і двома малими дітьми сидів за столом — снідав. Ранкове сонячне проміння проривалося крізь вузькі шибки високих вікон і пустотливими зайчиками скакало по барвистих глазурованих плитках, якими було облицьовано стіни хоромини. Смачний сніданок,

веселе пустування дітей, мила усмішка красуні-княгині, грайливі зблиски сонця — все це настроювало на мирний лад, тому переполошений вигляд тисяцького і його різкий окрик не відразу дійшли до свідомості князя. Він відклав ложку.

— Що там — половці чи пожежа?

— Гірше, княже! На Глібів напав Ігор з дружиною сіверською, спалив город і поділ, а людей посік!

Володимир схопився. Обличчя його почало бліднути.

— Ігор? Де він тут узявся? Хто сповістив про це?

Шварн плеснув долонями, гукнув у розчинені двері:

— Івашку, зайди! — і пояснив князеві: — Це глібівський закуп [27] …

До хоромини боязко вступив молодий дужий смерд у білих полотняних штанях та личаках, у потертому латаному кожушку, підперезаному обривком мотузка. Мнучи в руках облізлу заячу шапку, схилив у поклоні скуйовджену кудлату чуприну.

27

Закуп — той, хто взяв у феодала позику ("купу") і за це виконує феодальні повинності.

Князь підійшов, похмуро кинув:

— Коли це трапилося?

— Вчора після обіду, княже. На Глібів налетіли севрюки зі своїм князем. Лютували, мов половці! Вбивали всіх без розбору, хапали жінок і дівчат, грабували хижі й комори, ввірвалися в город… Я їздив по дрова в ліс і тому врятувався…

— А де ж була сторожа? Де був тіун Карпило?

— Ніхто ж не ждав нападу.

— Не ждали нападу… Смердячі пси! Лежні! Карпила варто повісити, якщо живий! Проґавив ворога, впустив в город, не захистився! Я давно помічав, що він дбає лише про себе! А для князя зледачів! Його щастя, якщо загинув разом зі всіма! — Володимир на якийсь час замовк, утупивши в смерда невидющі очі, довго щось думав, потім тихо запитав: — А Ігор? Він ще там?

— Був ще там, як я залишав Глібів…

На Володимира страшно було дивитися. Гнів спотворив його вродливе обличчя. Видно, лютував на Ігоря і водночас досадував на себе, що дав привід Ігореві для нападу, а головне, що не вберіг свою землю і сроїх людей від його помсти.

Івашко стояв ні живий ні мертвий — зіщулився, втягнув голову в плечі і, мабуть, ждав, коли князівський гнів впаде на нього.

Тим часом підійшла перелякана княгиня Забава. Світло-червоне платно вільно облягало її стан. В очах стояли сльози. Вона оперлася Володимирові на руку, прихилилася до його плеча.

— Що, княже, війна? З Ігорем?

— Так, війна! Він завжди не любив мене! Ненавидів! Я відомщу йому!

— Але ж ти перший, княже, образив його! Наслав на його землю свої полки!

— Я не вбивав його людей! — підвищив голос Володимир. — Я пошарпав кілька його городків і сіл — і всього… А він пролив кров!

— Княже, я поїду в Чернігів до батька, до князя Ярослава, він помирить вас…

— І не думай про це! — Доки житиму, не пробачу Ігореві! Я зараз наздожену його і покараю збройною рукою! — І повернувся до тисяцького: — Шварне, труби збір! Виводь дружину! Ми наздоженемо його — і хай розсудить нас бог!