Черлені щити
Шрифт:
— Боярине! Боярине!.. Я такий щасливий, що й ти тут, разом з нами!.. Коли б Любава могла тебе увидіти, то була б теж щаслива! Бо ти її врятував! Ти повернув її з того світу!
Ігор з подивом спостерігав цю незвичайну зустріч. І навіть відчув якийсь порух ревності. Чомусь думалося, що своє серце Славута цілковито і назавжди віддав йому одному, а виходить — він любить багатьох, і його люблять усі, хто знає його. Чим же старий прихиляє до себе людей? Піснею? Правдою? Добротою?
Князеві підвели іншого коня — Воронця. Він узяв повід, поклав руку на сідло, але
— Княже, тебе не стривожила недобра прикмета? Ти твердо намірився продовжувати путь? — спитав тихо, щоб чув один князь. — А може…
— Ні, учителю! — аж вигукнув Ігор. — Дон мене кличе! Великий Дон! Там моя слава! Там шлях до града Тмутараканя, яким володіли мої предки.
І він легко злетів у сідло…
На девятий день путі, у середу, першого травня, в післяобідню пору, Ігорів полк досягнув Дінця. Сторожа розвідала зручний брід і вела військо на переправу.
Ігор з князями, боярами і воєводами стояв на пригірку, звідки було видно і тих воїв, що вже спускалися в долину, до річки, і тих, що ще тільки підходили з глибини степу.
День був безхмарний, жаркий, як і всі попередні дні. Стомлені й спечені палючим сонцем, припорошені дорожньою пилюкою вої зраділи, уздрівши річку. Нарешті можна і коней напоїти, і самим освіжитися! А може, князь звелить і на спочив стати? Та усміх на їхніх обличчях здався Ігореві неясним, неприродним, ніби воїв прикрила якась тьмяно-багрова, з зеленкуватим відблиском тінь, ніби на них падав відсвіт далекої нічної пожежі. Спочатку він не надав цьому значення, та щодалі тінь згущалась, а вої вкрилися якоюсь імлисто-кривавою пітьмою. Почали то тут, то там іржати коні.
Невже збирається на грозу? Так ніде ж ні хмаринки! І тут несподівано для всіх, а передусім для князя, зі строю вирвався підстаркуватий бородатий вершник і, показуючи вгору списом, заволав:
— Княже, поглянь на сонце! На преславного золотого Дажбога! Що з ним сталося? Його затуляє якась нечиста сила! На його ясний божественний лик насувається чорний змій! Він хоче поглинути наше денне світило! О, ми, нещасні Дажбожі онуки, велика біда гряде на Руську землю! Що робити нам, княже?
І князь Ігор, і Ждан, що відтепер мав постійно перебувати поблизу князя, у вершникові миттю впізнали путивльського коваля Будила. В ковалевих очах світився жах.
— Який змій? Яка біда? Звідки ти взяв це, Будило? — спитав Ігор.
— Та на сонце подивись, княже! На сонце! Воно зникає! Це грізне знамення, що всім нам віщує біду!
Ігор увесь час, поки вої спускалися в долину, стояв спиною до сонця. Тепер же, після Будилових слів, повернувся до нього лицем — і остовпів. У грудях похололо, язик затерп. Будило не брехав: на сонце справді насувався чорний круг, схожий на голову змія. З нього виривалися зеленкуваті полум’яні роги. Той круг закривав уже всю верхню частину сонця, і лише нижній його пруг, схожий на серп місяця-молодика, ще світився, як і раніш, своїм гаряче-жовтим природним промінням.
Князеві на кілька хвилин відібрало мову. Мов заворожений, дивився він на сонце і не міг відірвати від нього
— Славуто, що це? — нарешті видавив із себе Ігор.
— Знамення! — голос боярина затремтів, зазвучав хрипко. — Знамення, що застерігає нас від біди і лиха великого!
Ігор поглянув на військо, що зупинилося в бентезі і замішанні, — і не побачив його. Усі вої були тьмою від нього прикриті! Ні лиць, ні зброї, ні коней не видно! Чи то сонце зовсім погасло, чи останні його промені осліпи ли йому очі?
— Славуто, я осліп! — гукнув у тривозі.
— Ні, княже, ти не осліп, то ти довго дивився на сонце. Зараз це пройде! — заспокоїв його боярин.
За хвилину Ігор прозрів. Знову з'явилося і військо, і небо, і високе дерево, на вершечку якого сидів диводуд [57] , що розпустив свою корону, наставив на сонце, мов списа, довгого дзьоба і тривожно кричав, мовби попереджав Ігоря про небезпеку, що насувається на нього із землі незнаної — Волги, і Помор'я, і Посулля, і Сурожа, і Корсуня, і з заморського краю, де стояв Тмутараканський бовван.
57
У південнослов'янських мовах одуд і досі має назву "диб", "диеб", "деб", що дуже близька до "дива" із "Слова о полку Ігоревім". У давньоруській міфології див виступав вісником нещастя.
А що творилося в степу! Тривожно кигикали чайки-зегзиці, б'ючись грудьми об срібні плеса ріки, на протилежному березі промчало стадо наляканих турів — аж земля загула під їхніми важкими ногами, заклекотали орли у високості, дихнуло з далини вітром, ніби перед грозою, і погнало по молодій ковилі незвичні для ока червонясті хвилі. Коні іржали, били копитами, і вої в сум'ятті і розпачі кричали, зводили до неба руки, молилися.
А сонце зменшувалося і зменшувалося. Залишався лише вузький пруг, як серп місяця.
Молоді князі, бояри і воєводи стояли пригнічені, налякані, розгублені.
— Чи видите? — спитав Ігор. — Що означає знамення се?
Всі мовчали. Хіба не ясно? Знамення на горе! А Славута сказав:
— Княже, не на добро єсть знамення се! Не на добро! Ігор похилив голову. Тривога і розпач холодили йому серце. Що робити? Що сказати боярам і дружині? Повернути полки назад? Не зустрівшись із половцями? Який же сором буде йому! Як же після цього дивитися князям і людям у вічі!
Він похитав головою, і цей порух усі розцінили, як знак, що в Ігоревій душі боролися два почуття: страху перед грізним знаменням і сорому, що пектиме його до самої смерті, якщо він, зганьблений, без бою поверне ться з походу.
Славута підступив ближче, промовив стиха, і голос його затремтів:
— Княже, знамення грізне, і я боюся за тебе…
— Не слід боятися, учителю, — похмуро відповів Ігор. — На війні всі ризикують однаково: і князь, і рядовий воїн.
— Ти, мабуть, не знаєш, Ігорю, що це знамення торкається передусім тебе…