Черлені щити
Шрифт:
Коли миски й глечики спорожніли, а хани почали попускати шовкові пояси, Кончак підняв руку, просячи уваги.
Акини і служниці-полонянки враз, низько кланяючись, вийшли з шатра, а хани, витерши масні губи і руки вишиваними уруськими рушниками, замовкли.
— Преславні достойні хани! — гучний Кончаків голос прозвучав урочисто. — Нині ми здобули велику перемогу — вщент розбили дружини сіверських князів, які, зарозумівшись, увірвалися в саме серце Дешт-і-Кипчака. Такої перемоги кипчаки, відколи поселилися між Волгою і Дунаєм, не здобували ніколи!
Кончак
Рябе, віспувате обличчя Кзи червоніє, зоб надувається, як у гюрзи, а очі наливаються жовчю. Та він стримується, мовчить. Не час! Бо ще не забув, як сидів у цій юрті нещасним прохачем, коли Ігор погромив його орду на Сюурлії… Послухаємо, що скаже великий (гм, великий!) хан далі.
— Преславні хани, — повів знову свою мову Кончак, ніби й не помічаючи косого погляду Кзи, — а чи не скористатися нам з такої щасливої нагоди та не вдарити на Переяслав та Київ, щоб погромити і їх, як нині погромили Сіверську землю? Взимку нас спіткала на Хоролі невдача, зате нині перевага за нами! Майже всі наші сили зібрані в один кулак, — і він простягнув наперед важкий, як молот, кулак, — а уруси в розгубленні, вони пригнічені нечуваною поразкою, якої зазнав Ігор зі своїми родичами на Каялі. Святослав Київський ще не зібрав свого війська, а Володимир Переяславський не жде нас! Я закликаю вас, хани, скористатися цією слушною нагодою і звбршити те, до чого прагнули великі хани Шарукан, Тугоркан, Боняк, до чого прагнемо і ми, — потіснити Русь так, щоб вона вже ніколи не вилізла зі своїх лісів та боліт, щоб ніколи не була загрозою для Половецької землі! Я вас слухаю, хани!
— В похід! На Русь! На Київ! — схопилися Токсобичі, і Колобичі, і Єтебичі, і Терьтробичі.
— На Київ! — підтримали їх, трохи подумавши, Тарголовичі.
Але мовчав Кза Бурнович, мовчали його родичі Бурчевичі й Улашевичі.
— А що скаже преславний хан Кза? — спитав Кончак. — Я закликаю тебе, хане, піти на Київську сторону, де колись побиті були браття наші і великий хан наш Боняк, де нині склав голову хан Коб'як! Об'єднаймо весь язик наш на Руську землю!
Всі повернулися до Кзи.
Він випростався, темним суворим лицем і твердим поглядом показуючи, що має свою думку, і сказав:
— Преславні хани, я гадаю, треба вдарити по найслабкішому місцю Русі — по Сіверській землі! Підемо на Сейм, де залишилися самі жони та діти, — це ж готовий, зібраний полон! Візьмемо городи їхні без опаски!
Його підтримали Бурчевичі й Улашевичі.
— Підемо на Сейм!
Кончак аж позеленів:
— Та ні ж, хане, треба вдарити по Києву — і тоді впаде вся південна Русь! Що нам жони та діти сіверянські!
Кза нахилив голову, уперто промовив:
— Ні, я піду на Сейм! Я маю серце на князів сіверських, бо покійний Ігорів брат
— А ми на Київ, на Святослава, бо він узяв у полон нашого хана Содвака! — рявкнули Кулобичі. — Нашого отця!
— Як хочете, а я на Сейм! І завтра ж вирушаю! — твердо сказав Кза і, підвівшись, попростував до виходу.
За ним вийшли його спільники.
Кончак скрипнув зубами і похмурим поглядом обвів своїх прихильників.
— Ми теж виступаємо завтра! Ідіть готуйтеся! Ойе!
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
1
Залишивши валку на візників, Самуїл і Славута, ведучи на поводі підмінних коней, щодуху мчали на Сейм. Кончакова тамга-оберега відкривала їм усі степові шляхи-дороги, — жоден половець, уздрівши її, не посмів їх затримати. На Русі вони помчали ще швидше, бо воєводи, посадники, огнищани, дізнавшись про поразку Ігоревого війська, давали їм свіжих коней. Путь від Тору до Сейму вони подолали за шість діб, а на сьому, рано-вранці в неділю, загрюкали у ворота Путивля-града.
— Хто такі? — позіхнув хтось на вежі спросоння.
— Від князя Ігоря! Відчиняйте скоріше! — гукнув Славута.
Нагорі заохкали, затупцяли. Ворота розчинилися. Почали збігатися дружинники, стовпилася дворова служба, прийшов князь Володимир Галицький, прискочив путивльський тисяцький Вовк. Вістка про страшну поразку в далекому Половецькому степу приголомшила всіх, мов грім, відібрала в людей мову. Тисяцький схопився за голову: з князем Володимиром пішли його два сини. Славуті довелося нагадати, що прибули вони, власне, до княгині, щоб повідомити про страшне лихо.
— Де вона? Ще спить?
— Де там! — махнув рукою Володимир. — Уже на валу… Відколи князь Ігор пішов, вона, бідолаха, не знає ні сну, ні спочинку — ні світ ні зоря піднімається на вал і подовгу стоїть там, мов сновида, дивиться в той край, звідки має прилетіти її ладо…
Славута сумно похитав головою.
— Не скоро прилетить… Шаблями поганих підрізано йому крильця!
На вал Славута вирішив піднятися сам. По вичовганих соснових сходах зійшов на забороло і побачив Ярославну — в самому кутку, біля південної вежі, звідки відкривався неозорий краєвид на Сейм, на широкі засеймські далі. Там десь залягла таємнича і хижа Половецька земля.
Княгиня не помітила його. Стояла в задумі, заломивши руки, дивилася, як випливає з ранкової імли велике червоне сонце, як починають золотом горіти чисті плеса ріки, як тануть, розвіюючись по лугових заростях, рожеві тумани. Дивилася. Та чи бачила те все?
Біле шовкове платно з довгими і широкими рукавами вільно спадало з пліч, невиразно окреслюючи струнку її постать.
Тут, на горі, подихав свіжий вітерець, та вона, здається, не помічала того, — невідривне зорила в той край, де сходило сонце.