Червоні вітрила
Шрифт:
Вона почала з чарівника і його цікавого провіщення. Гарячка думок заважала їй плавно передати подію. Далі йшов опис зовнішности чарівника і — зворотнім ладом — гонитва за втраченою яхтою.
Лонґрен вислухав дівчинку, не перебиваючи, без посмішки, й, коли вона скінчила, уява швидко намалювала йому невідомого дідугана із запахущою горілкою в одній руці й іграшкою в другій. Він одвернувся, та, згадавши, що у великих випадках дитячого життя слід бути людині поважною і здивованою, врочисто закивав головою, примовляючи:
— Авжеж, авжеж… За всіма прикметами, нікому інакше
Покинувши заступ, він сів під низьким лозовим тином і посадив дівчинку на коліна. Страшенно зморена, вона силкувалася ще додати деякі подробиці, та спека, хвилювання і знемога хилили її на сон. Очі її злипалися, голова опустилася на тверде батькове плече, мить — і вона полинула б у країну снів, аж зненацька, занепокоєна раптовим сумнівом, Ассоль сіла прямо, з заплющеними очима, і, впираючись кулачками в Лонґренів жилет, голосно мовила:
— Ти як гадаєш: прийде чарівниковий корабель по мене чи ні?
— Прийде, — спокійно відказав матрос, — якщо тобі це сказали — значить, все правильно.
«Виросте, забуде, — подумав собі він, — а поки що… не варто відбирати в неї таку іграшку. Адже чимало доведеться в майбутньому побачити тобі не червоних, а брудних і хижих вітрил: здалеку — ошатних і білих, зблизька — подертих і загонистих. Подорожанин зажартував з моєю дівчинкою. Що ж? Гарний жарт! Нічого — жарт! Диви-но, як зморило тебе, — півдня у лісі, в хащах. А щодо червоних вітрил думай, як я: будуть тобі червоні вітрила».
Ассоль спала. Лонґрен, діставши вільною рукою люльку, закурив, і вітер проніс дим крізь тин у кущ, який ріс із зовнішнього боку городу. Біля куща, спиною до огорожі, наминаючи пиріг, сидів молодий жебрак. Розмова батька з донькою надала йому веселого гумору, а запах добрячого тютюну налаштував добутливо.
— Дай, господарю, закурити вбогому чоловікові, — сказав він крізь лозу. — Мій тютюн проти твого не тютюн, а, сказати б, трутизна.
— Я дав би, — неголосно відказав Лонґрен, — таж тютюн у мене в тій кишені. Мені, бач, не хочеться будити доньку.
— Ото лихо! Прокинеться, знову засне, а перехожий чоловік взяв та й закурив.
— Ну, — заперечив Лонґрен, — ти не без тютюну все-таки, а дитина зморилася. Зайди, як хочеш, згодом.
Жебрак зневажливо сплюнув, надів на ціпка торбину і в’їдливо сказав:
— Князівна, певна річ. Втовкмачив ти їй у голову ті заморські кораблі! Ох ти, дивак з диваків, а ще господар!
— Послухай-но, — прошепотів Логрен, — я, либонь, розбуджу її, та тільки для того, щоб дати тобі добрячої прочуханки! Забирайся геть!
За півгодини жебрак сидів у трактирі за столом з десятком рибалок. Позаду них, то сіпаючи чоловіків за рукав, то знімаючи через плече шклянку з горілкою — для себе, звичайно, — сиділи гінкі молодиці з густими бровами й руками, круглими, мов камінці. Жебрак, скипаючи образою, оповідав:
— …Й не дав мені тютюну. «Тобі, каже, мине повнолітній рік, а тоді, каже, спеціяльний червоний корабель… по тебе. Позаяк твоя доля — вийти за княжича. Й отому, каже, чарівнику,
— Хто? Що? Про що балачка? — чулися допитливі голоси молодиць.
Рибалки, насилу обертаючи голови, розтлумачували з посмішкою:
— Лонґрен з донькою здичавіли, а, може, ума рішилися, — ось чоловік розповідає. Чаклун був у них, так воно виходить. Вони чекають — тітки, вам не прогавити б! — заморського княжича, та ще й під червоними вітрилами!
За три дні, повертаючись із міської крамиці, Ассоль почула вперше:
— Гей, вішальнице! Ассоль! Поглянь-но сюди! Червоні вітрила пливуть!
Дівчинка, здригнувшись, мимохіть зиркнула з-під руки на затон моря. Відтак обернулася в бік вигуків; там, за двадцять кроків од неї, стояла купка дітей; вони кривлялися, висолоплюючи язики. Зітхнувши, дівчинка побігла додому.
ІІ
ГРЕЙ
Якщо Цезар вважав, що краще бути першим у селі, ніж другим у Римі, то Артур Ґрей міг не заздрити Цезареві стосовно його мудрого бажання. Він уродився капітаном, хотів бути ним і став ним.
Величезний дім, у якому народився Ґрей, був похмурий усередині й величний знадвору. До переднього фасаду прилягали квітник і частина парку. Найкращі сорти тюльпанів — сріблясто-блакитних, фіолетових і чорних з рожевою тінню, — звивалися в газоні лініями вигадливо кинутих намист. Старі дерева парку дрімали в розпорошеному півсвітлі над осокою звивистої річечки. Огорожа замку, позаяк це був справжнісінький замок, складалася із кручених чавунних стовпів, які були з’єднані залізним візерунком. Кожен стовп закінчувався зверху пишною лілією; ці чаші в урочисті дні наповнювалися олією, палаючи в нічному мороці предовгою вогненною шеренгою.
Ґреєві батько й мати були пихатими невільниками свого становища, багатства і законів того суспільства, стосовно якого могли казати «ми». Частина їхньої душі, зайнята галереєю предків, мало гідна змалювання, друга ж частина — уявне продовження галереї, — починалася маленьким Греєм, що був приречений за відомим, наперед укладеним планом прожити життя й умерти так, щоб його портрет можна було повісити на стіні без шкоди для фамільної чести. В цьому плані була допущена невеличка помилка: Артур Ґрей народився з живою душею, яка й геть не була схильна продовжувати лінію фамільного накреслення.
Ця жвавість хлопчика почала даватися взнаки на восьмому році його життя; тип лицаря чудернацьких вражень, шукача і чудотвора, себто людини, яка з незліченного розмаїття ролей життя взяла найбільш небезпечну і зворушливу — ролю передбачення, намічався в Ґреєві, ще тоді, коли, приставивши до стіни стілець, щоб дістати картину, на якій було зображено розп’яття, він вийняв цвяхи із закривавлених рук Христа, себто просто замастив їх голубою фарбою, яку поцупив у матері. В такому вигляді картина видавалася йому більш стерпною. Захоплений своєрідним ділом, він почав було замащувати й ноги розіпнутого, та його застукав батько. Старий зняв хлопчика зі стільця за вуха й поспитав: