Чого не гоїть огонь
Шрифт:
Компонувати ту симфонію, за браком часу, Терешко, у товаристві ще двох вибранців, що мали найсолідніший вигляд, узявся таки наступної ночі, під тією-таки хатою у льоху, де звичайно господар держав картоплю.
Тут, при світлі недогарка свічки, почався новий допит Качана, що його Терешко назвав «допросом». Цим разом малий, мов блоха, Терешко мав інший вигляд і інший настрій. Він почав з того, що виправив русявого наверх, передавши його під опіку Залізняка, а сам звернувся до Качана з такою мовою:
— Ну, от товаришу Качан, чи пак Макаров! Як вам подобається ця обстановка? Що? Чи не нагадує це Луб'янку? П'ятий корпус? Спецвідділ?
— Що ж ти від мене хочеш? — озвався на це хриплим, втомленим голосом Макаров.
— А хочу, щоб ти ласкаво розповів нам, по правді, по честі, по совісті, звідки ти, хто ти, чого сюди прийшов і хто тебе сюди прислав. А також хто тут, крім тебе, є з ваших. І де вони знаходяться.
— Хм! — презирливо хмикнув Макаров. — Ти, голубчику, трішки ще не доріс, щоб я тобі таке говорив…
— Добре, — сказав спокійно Терешко. — Гаразд. Обійдемось і без твоїх таємниць… До речі, ми їх і без тебе знаємо… Нам розказали… Не бійся… Розказали! У тих ваших спецвідділах, запам'ятай, більше наших, ніж ти думаєш. А до тебе ми ще також доберемося, ти не пужайся… Як і до твого пуза. Знаєш ті різні «сєлєзьонкі-пєчонкі»? Обертання в гавно. Що? Історія? Так. її колесо інколи не крутиться, не крутиться, а то враз і закрутиться… І ще як закрутиться! І одного разу воно може так закрутитися, що, наприклад, а чи, скажемо, хтось… Як тут ясніше сказати? Ну, хтось «із наших». Розумієш? З наших… Добереться геть туди… Геть аж до того барахла, що в Кремлі. Смієшся? Не смійся, голубчику, ой не смійся. Кажу тобі — не смійся! Під місяцем, кажу тобі, все може статися… а тоді не лише ти, не лише такі, як ти… Казав один такий царський в'язень, якого ми звемо попросту Шевченко, «розкуються незабаром заковані люди… заговорять… і Дніпро, і гори!» Так! І ще казав: «Настане суд!» Так. От як воно. Історія! Історія, товаришу Качан, крутиться. От бачиш, який ти гордий! Не хочеш слова промовити. Ти не звик з нами говорити, звик лише стріляти. Гордий, гордий, що й казати — гордий. А скажи: за що ти нас так ненавидиш? За що ти нашу Україну так жорстоко переслідуєш? За що, товаришу Макаров?
— Дай слово, блоха, — заговорив, чи радше прохарчав, Макаров.
— Ну! — буркнув Терешко.
— Пашол ти к чертовой праматері со всей етой твоєй Україной! Вот что я хатєл тебе сказать! Понял?
— Хе-хе-хе! Так-так! Це комплекс. Це комплекс. Тут уже нічого не поможе… — спокійно хихотів Терешко, а обличчя його втягнулось і вилиці на ньому випнулись, нагадуючи череп. На цей вигляд Макаров зблід ще більше. Його маленькі, сірі, запалі очі нервово заморгали. До нього з темного кута підходити Терешкові помічники, Микола і Степан.
Але все-таки ані Макарова, ані русявого не розстріляли. До цього не допустив той-таки Терешко. Макарову тільки потурбували деякі вразливі місця та всипали п'ятдесят різок, а коли його зад був вистачально готовий, закропили його дрібною сіллю, щоб у такому вигляді викинути назад у Янову Долину, прив'язавши до нього перед тим табличку з написом: «Батьку Сталіну — орден за ліквідацію української інтелігенції. Ступінь перший».
А русявого забрали з собою.
Весь той інцидент у прорізних варіантах відбився широкою луною по всій території партизанської імперії. Говорили й говорили… Що це зробили ті, що зробили інші. Що там був батальйон большевиків. Що були бої. Що вирізали Янову Долину. Що дістали якісь самим Сталіним підписані документи. Що всіх полонених віддали німцям.
Заговорило і польське, як підпільне, так і легальне, громадянство: паршива, мовляв, гайдамацька дичина відважилась потурбувати польську колонію. До Цумаиських лісів виправили відділ Армії Крайової, а до «зіхергайтсдінсту» масово з'явились полки-добровільці на службу в відділ безпеки.
Панна Зося, з якою Троян мав умовлену зустріч, оповідала «страшні речі»:
— Пане поручнику. Чи ви таке чули? Сотні гайдамаків напали на Янову Долину… Вирізали всіх людей! Жах! Жах! І як можна таке дозволити? Кажуть, вирізали совєтських партизанів!
— О!
— Жах! Це ж наші союзники. Чи ж ви знаєте, що без них ніколи не буде самостійної Польщі!
— О!
Зося в своєму шляхетному гніві не гарна, а чудова. Під ногами шелестить жовтий лист, на схилі Верховецької долини ростуть м'які, мов оксамит, мохи, сонце жовтня останніми своїми, як струни, звучними променями освітлює шарлат дубового листя, а прозорі сіточки павутини тремтять поміж гілками, коли Зося обертається в розкіш, коли вона мліє в обіймах, коли її чари безмежно сильні, сильніші, можливо, ніж страх і смерть.
Зовсім іншу стилем, тоном і змістом мову вислухав Троян від своєї іншої приятельки. Віри, чи пак Ядвіги. Троян був у Дермані, у місцевого лікаря, домовлявся про санітарний курс, що його мав би перевести лікар у рамках бригади, а також про медичну допомогу бригаді, якщо виникне в тому потреба.
Розмова велася в амбулаторії, у півтемряві з причин обережності, бо лікар ординував не лише у себе вдома, в обсязі, так би мовити, партизанських володінь, але також був головним лікарем районної лікарні у Мизочі, що була цілком під контролем німців.
І тут, зовсім несподівано, невідомо звідки, появилася Віра в дуже бойовому настрої і, навіть не привітавшись, накинулась на Трояна:
— І як ти міг таке зробити? — вибухнула вона огнем і гнівом, якого Троян ніколи не підозрівав у неї.
На вигляд цієї з'яви обережний лікар негайно зник, і Троян з Вірою залишились самі.
— Ти зіпсував мені всю музику! — гриміла вона щирим, шляхетним обуренням. — І що ти цим, скажи, доказав? Що ти тупий, провінційний хахол, який думає категоріями свого подвір'я і який діє засобами носорожця, що побачив невідомий йому об'єкт! Знищив Макарова — велика подія! До речі, він дістав орден Леніна і звання Героя СССР… І він знає, що це зробив ти, і не лише він, а весь його штаб, і коли він одного разу сюди вернеться — ти будеш бідний, дуже бідний, ось тільки розгромлять Гітлера…
І мені ти накапостив неймовірно, бо це ж я тебе, так би мовити, відкрила, рекомендувала, за тебе ручилась. Як ти міг, як ти міг?! Як тобі прийшла в голову ця думка? Ти ж син селянина, можна сказати, бідняка… Для тебе вже був орден бойової заслуги, тебе мали зробити головним командиром запілля — Тимошенком, Будьонним, маршалом. Перед тобою відкривались широкі обрії, кар'єра, бо ж це не Польща і не якась міфічна Україна, а живе, велике, масштабне, перспективне діло.
І пам'ятай: тепер за тобою поженеться не Макаров, а сотні Макарових, і вони досягнуть тебе. Будь певен! Макаров належить до штабу командування Першого Українського фронту генерала Батутіна, є його особистим приятилем, і, коли генерал про це довідався, він сказав: «Знайду! Заллю розтопленим оловом! І в Кремль Сталіну! А потім в музей! Щоб бачили і трепетали!»