Чорні дияволи

Пархомов Михаил Ноевич

Одверто насолоджуючись справленим враженням, Гасовський повільно підняв ліву руку, зігнуту в лікті, і подивився на годинник. Не зводячи очей з циферблата, сказав:

— Ідіть.

Сказав, ніби вистрелив із стартового пістолета.

Нечай не пам'ятав, як опинився на вулиці під фіолетово-димним небом. Ноги самі несли його. Уперед, уперед… Хотілося бігти, але те, що побачив, примусило його уповільнити крок.

З далеких глибин неба тягло паленою цеглою і згарищем. Дерева і кущі в скверику опалені спекою. Тьмяні листочки акацій знемагали в сухій і курній задусі. Звична картина! Серпень в Одесі

завжди був душний і жаркий. Так що ж здивувало його? Нечай зупинився. Потім зрозумів, у чому річ. Місто було обпалене. Тільки не літньою спекою. Місто було обпалене пожежею війни.

Розколотий надвоє будинок університету з'явився перед ним несподівано, як оперна декорація руїн рицарського замку. Руїни ледь диміли. Нагорі, на третьому поверсі, до вцілілої стіни з обідраними шпалерами приткнулася книжкова цейсівська шафа. Коло неї білів скелет у чорному сатиновому плащі.

Нечай звернув за ріг. На згарищах тут і там порпалися люди. Розгрібали головешки, перевертали ломами чорне каміння… А поруч, за два кроки, двірники незворушно замітали тротуар.

Він зупинився перед вітриною зразкової фотографії, в якій усе ще звабливо усміхалися довоєнні красуні з валиком викладеного волосся, бундючилися браві кавалеристи з шаблями, затиснутими поміж колін, і сукали ніжками рожевенькі немовлята. Фотографії здивували його своєю спокійною безтурботністю.

Відвернувшись од вітрини, Нечай рушив далі. Тепер він ішов не містом, а своїм минулим Ось у цьому будинку жила Зі на, його однокласниця. З цього вікна на вулицю завжди виглядав бородатий старий, у якого сльозилися очі. На цій лавці Нечай колись сидів з приятелями. Будинки, вікна, лавки, дерева, афішні тумби — все було на місці. Як він міг ї* забути? А втім, вони завжди були в його серці. Один раз ввійшовши в його життя, вони лишилися в ньому назавжди, і досить було знову побачити їх, як минуле, все, що пов'язувало його з ними, знову піднялося в його душі і заступило дійсність.

Ці будинки і лавки, дерева і тумби були йому дуже дорогі. Він тільки тепер це зрозумів. Коли ти щасливий, то не дорожиш цим. Та досить нагрянути біді, як ти гарячково чіпляєшся за все, що тобі дороге, і навіть дерево, навіть лавка стають для тебе священними. Він тільки тепер це зрозумів.

Вулиця в кількох місцях була перегороджена барикадами, складеними із булижників і мішків з землею. Стукали лопати. Нечай зупинився: якийсь морячок вів полоненого румунського солдата. Морячок був з наперсток, у плащ-накидці до п'ят поверх куцого вилинялого кітеля і широченних холош, заправлених у кирзові чоботи, а румун, який ішов попереду, був здоровань у тісному френчі з накладними кишенями. Неголене обличчя румуна масно вилискувало.

Полонений тримав руки за спиною. Ішов похнюпившись. Коли він порівнявся з барикадою, з котлована вилізла опасиста тітка і, взявшись руками в боки, загородила йому дорогу. Її тілеса розпирали нитяну кофтину, на носі і на підборідді войовничо стовбурчились бородавки.

На якусь мить погляди тітки і полоненого зустрілися.

— А щоб я бачила тебе на одній нозі, а ти мене одним оком! — закричала тітка в обличчя румуну. — Ірод проклятий!

Обличчя тітки, вкрите бородавками, було схоже на міну. Румун позадкував, затулив обличчя руками. Але тітка лише плюнула йому під

ноги і, одвернувшись, полізла знову в котлован і взялася за лопату.

І цей полонений у грубих жовтих черевиках, і могутні барикади, і запилені, немиті вікна будинків, заклеєні навхрест смужками паперу — усе повсякчас нагадувало про те, що ворог на порозі. Фронт уже проходив так близько, що війна, як зрозумів Нечай, увійшла в кожне серце, в кожен дім.

Він так стиснув кулаки, що аж пальці побіліли. Серцю було тісно. Невже він так і не зустріне жодного знайомого обличчя? І це в місті, в якому він знав мало не кожну другу людину!..

А ось і вулиця Пастера, його вулиця. Він наддав ходи, майже побіг. Коли він опинився в напівтемному парадному, йому сумно усміхнулась однорука Венера, що стояла в напівкруглій ніші. Там, де раніше стримів недокурок, темніла пляма. Здавалось, у Венери прокушена губа.

Нечай знав у цьому парадному кожну кольорову шибочку. Його рука лягла на поручні. По цих дубових поручнях він з'їжджав у дитинстві. Він ковзав униз із запаху в запах. На третьому поверсі пахло юшкою, на другому смаженими бичками, на першому — цибулею. Ці запахи були стійкі, міцні.

А тепер на всіх поверхах сумно пахло вапном і пилюкою. Нечай зрозумів, що будинок напівспустілий.

Дзвоник був на місці. Нечай зупинився перед високими двостулковими дверима.

Відчинила йому сусідка — він почув шурхіт її сукні. «Петрусь!..» — вона кинулася йому на шию і довго по-жіночому схлипувала під його шорсткою рукою. — «Петрусь!..»

Він насилу заспокоїв її.

— Якби твоя мама знала!..

— Де вона? — Нечай не почув свого голосу.

— Поїхала. Хіба ти не знаєш?.. Ну, звичайно, ти не міг знати. Вони позавчора поїхали. Тепер усі їдуть, я одна зосталася. А ти… Чого ж ми стоїмо? Проходь…

Вона взяла його за руку і повела в свою кімнатку, заставлену незграбними меблями, яких вистачило б на три таких кімнатки, і Нечай протиснувся між буфетом і етажеркою до столу.

— Та ти сідай, Петрусю. Зараз я тобі все розповім, усе…

Стіл був накритий клейонкою. На ньому стояли емальований чайник і каструля із вичахлою пшоняною кашею.

Вона змахнула фартухом зі столу хлібні кришки, дістала з буфета банку торішнього вишневого варення, яке — вона це добре пам'ятала, — він дуже любив колись, поклала на плетену хлібницю свою черству пайку і, сівши навпроти Нечая, заторохтіла про себе, про його матір, про сестричку («Вона стала такою красунею, що ти її не впізнаєш!..»), про мешканців із сьомої квартири, які сидять на чемоданах, про повітряні нальоти — щоночі бомблять, кляті, — а Нечай, слухаючи, машинально їв варення столовою ложкою. Спізнився!.. Позавчора він би ще застав своїх. Та коли подумав про те, що вони вже в безпеці, відлягло од серця.

— Я оце щойно повернулася з чергування, — сказала сусідка. — Добу чергувала. Добре, що ти мене застав.

Він згадав, що сусідка працює на телефонній станції. Через те й не виїхала. А втім, дітей же в неї немає.

— Правда, що наші не здадуть Одесу? Нечай уже не вперше чув це запитання.

Що він міг відповісти? Не повинні здати, не можуть здати. Для того вони й прибули сьогодні. Він, Кость Арабаджі й інші

— Правда, — сказав він переконано, впевнено.