Чорний красень
Шрифт:
Під час прогулянки, аякже! Коли мій господар поринав у роботу, я міг цілими днями стояти у стійлі, не розминаючи ніг, а годували мене, як коня-ваговоза. Такий догляд погано впливав на моє здоров’я, й іноді я ставав млявим, відчуваючи важкість у всьому тілі. Та переважно був збудженим та неспокійним. Зелений корм або висівки ще могли б мені допомогти, та Смерк не давав мені ні того, ні того. Що ж до коней, то він виявився не тільки брехуном, а й невігласом. Завдяки його старанням замість прогулянок чи зміни раціону на мене чекали ветеринарні піґулки та порошки. У мене їх впихали проти моєї волі, а почувався я після них — словами не передати!
Урешті-решт мої копита стали такими чутливими, що під час однієї з прогулянок, кілька разів наступивши на розсипаний по дорозі щебінь, я двічі так спіткнувся, що в
— У вашого коня гниють стрілки, і то вже давно. Копита через це стали дуже чутливими. Дивно, як він ще стоїть на ногах. Невже, ваш конюх досі цього не помітив? Зазвичай такі речі трапляються у занедбаних стайнях, котрі як слід не вичищають. Якщо ви приїдете завтра, я спробую щось зробити, дам мазь для копит і покажу вашому конюхові, як її наносити.
72
Лансдаун — назва одного з передмість у Баті.
Наступного дня мої копита ретельно почистили і наклали компрес — віхоть, змочений у якійсь їдкій рідині. Неприємне, скажу вам, відчуття.
Ветеринар наказав, щоб мій загін щодня ретельно вичищали і стежили за чистотою підлоги, а мене годувати пареними висівками, давали трохи зеленини та зерна і годували так до повного зцілення. Гарний догляд зробив свою справу, я швидко одужав, та містер Барі так обурювався тим, що його двічі пошили в дурні його конюхи, що зарікся тримати коней і вирішив у разі потреби їх винаймати. Мене потримали ще трохи і, коли копита загоїлися, знову продали.
Частина ІІІ
Розділ 32
Кінський ярмарок
Безперечно, кінський ярмарок — дуже заманливе місце для коней, яким уже нема чого втрачати. Та й поглянути є на що.
Довгі шереги сільських лошат, лошаки з болотистих угідь, табунці маленьких і кошлатих уельських поні (як Веселун завбільшки), сотні їздових коней на всі смаки: і з довгими заплетеними хвостами, підв’язаними червоною стрічкою; і породисті, як я, але зараховані до нижчого розряду через якусь нещасливу пригоду або ваду (наприклад, хрипіння у грудях тощо). Кілька чудових коней у розквіті сил, придатних до будь-якої роботи, били в землю копитом, і коли конюхи водили їх за повід, підіймали ноги так, що любо було глянути. А втім, на ярмарку не бракувало і шкап із понівеченою долею. Передні коліна цих кандиб опухли від важкої праці, а задні ноги підкошувалися при кожному кроці. Кілька ветхих конячин стояли, сумно відкопиливши губи й опустивши вуха, і з першого погляду було видно, що вони вже не чекають від життя нічого доброго. Не бракувало на ярмарку і сухоребриків, більше схожих на ходячі пральні дошки; були там і тварини із задавненими виразками й ранами на спині та на крупі. [73] Невеселе, скажу вам, видовище, а надто коли розумієш, що й ти від цього теж не застрахований.
73
Круп — задня частина тулуба коня.
Жваво йшла торгівля, ціни то злітали вгору, то падали вниз, і якби самі коні могли поділитися думкою про це дійство, то не один із них сказав би, що брехні й шахрайства на цьому ярмарку — понад всяку міру. Мене поставили поряд зі ще двома, непоганими на вигляд, кіньми, і чимало людей підходили до нас, прицінювалися. Побачивши мої коліна, джентльмени одразу втрачали до мене всякий інтерес, хоча продавець і божився, що це я послизнувся у стійлі.
Спочатку мені заглядали в зуби, тоді обдивлялися очі, потім обмацували ноги, уважно досліджували шкіру і м’язи, а насамкінець дивилися, яка у мене хода. І я просто дивуюся, наскільки по-різному можна робити одне і те ж! Хтось робив усе похапцем, грубо, неначе бачив перед собою
Мені припав до вподоби один покупець. Якби він мене купив, я був би просто щасливий. Він не належав ані до джентльменів, ані до когорти тих вульгарних галасливих типів, що самі величали себе джентльменами; звичайний собі чоловік, невисокий, але гарної статури і досить меткий. Він тільки доторкнувся до мене, а я вже знав, що він чудово розуміється на конях. Говорив він спокійно, а його сірі очі дивилися просто, весело і приязно. Вас це, можливо, здивує, але запах свіжості, що йшов від нього, нікого не міг залишити байдужим. Цей чоловік пахнув не пивом, не тютюном (ненавиджу цей сморід!), а саме свіжістю, ніби щойно зійшов із сінника. Він запропонував за мене двадцять три фунти, але отримав відкоша та й пішов собі далі. Я сумно проводжав його поглядом, аж поки він не розчинився в натовпі. Після нього з’явився інший покупець — із вольовим обличчям та громовим голосом. Мені аж моторошно стало від думки, що цей громило може стати моїм власником, але він покрутився, покрутився і пішов собі геть. Підходили ще двоє чоловіків, але вони, напевно, просто вешталися ринком, аніж планували щось купувати. Потім знову з’явився громило і став пропонувати за мене двадцять три фунти. Продавець завагався, міркував, чи не скинути ціну, і от, коли вони готові були вдарити по руках, прийшов мій сіроокий покупець. Я мимохіть потягнувся до нього, він лагідно погладив мене по голові і сказав:
— Ну що, старий, гадаю, ми знайдемо спільну мову. Даю за нього двадцять чотири.
— Двадцять п’ять — і він ваш.
— Двадцять чотири фунти і десять шилінгів, — сказав, як відрізав, мій друг, — і ні пенні більше. То так чи ні?
— Згода, — здався продавець. — Повірте, цей коник — справжній скарб. Якщо ви шукаєте коня для запрягу, вважайте, що ви влучили в яблучко.
Тут же, на місці, відбувся розрахунок. Новий господар узяв мене за повід і повів на заїжджий двір, де вже чекали готові сідло і вуздечка. Господар щедро насипав мені вівса, і поки я жував, стояв поряд та розмовляв із собою та мною. А за якихось півгодини ми вже прямували до Лондона. Спочатку ми їхали ґрунтовими дорогами вздовж чудових полів, а потім виїхали на битий шлях і з нього вже нікуди не звертали. Сутеніло, коли ми доїхали до околиць великого міста. На тротуарах світилися газові ліхтарі.
Міські вулиці тяглися ліворуч, праворуч, без кінця перетинали одна другу, і так — на довгі милі. Коли я вже став побоюватися, що кінця-краю не буде тим вулицям, ми нарешті виїхали на довгу стоянку, заставлену кебами, і мій вершник, звертаючись до котрогось із кебменів, бадьоро прокричав:
— Добрий вечір, Старший!
— Здоров! — відповів йому той, кого він назвав Старшим. — Купив щось годяще?
— Думаю, що так, — відповів чоловік.
— Тоді удачі тобі з ним!
— Дякую, Старший, — гукнув чоловік, і ми рушили далі. Невдовзі ми повернули у бічну вуличку і, доїхавши до середини, виїхали в тісний провулок, заставлений з одного боку халупами, а з іншого — будівлями, схожими на стайні й каретні.
Ми зупинилися біля одного з цих будинків, і мій новий господар свиснув. Двері відчинилися, надвір вибігла молода жінка, а за нею — кілька малих дівчат і хлопець. Господар спішився, і вони тепло привіталися.
— Гей, Гарі, хлопчику мій, відчини нам ворота, а мама нехай винесе ліхтар.
За якусь хвилину я стояв перед стайнею, а коло мене юрмилася вся родина.
— Тату, а він добрий? — запитала дівчинка.
— Авжеж, Долі, достоту, як твоє кошеня. Не бійся, можеш його погладити.
А наступної миті Долі вже спокійно гладила моє плече. О, яка це насолода!..
— Припильнуй його, а я зараз запарю висівок і принесу йому поїсти, — сказала мати дівчинці.
— Давай, Полі, давай, я думаю, він не відмовиться. Ти і для мене приготувала смачненьких висівок, правда?
— Ковбаса, запечена в тісті, та яблучний пиріг! — крикнув хлопець, і всі засміялися. Мене завели до затишної стайні, що аж пахла чистотою і була добре вистелена сухою соломою. Наївшись досхочу, я ліг і став мріяти про те, що від цього дня моє життя буде безхмарним і щасливим.