Чорний іній
Шрифт:
— Відбили напад червоних десантників. Вкрутили їм хвоста — знищили всіх. Їх і було лише семеро. В полон взяти не вдалося. Наші втрати — двоє вбитих і генератор. Роботу поки що будемо продовжувати.
— А ви впевнені, що це червоні, Айхлере?
— За деякими непрямими ознаками. Прямих доказів немає. За дві доби вони трохи попсували нам нерви, та провидіння було на нашому боці. Хуртовина виснажила їх, і було б божевіллям атакувати нас за таких умов.
— Гаразд. Подробиці пізніше. Забезпечте зустріч за тридцять хвилин. Сподіваюся випити з вами кухоль гарячого пуншу. Як,
Але Айхлеру не судилося вимовити заключні фрази і закінчити розмову традиційним «кінець зв'язку», бо рядовий Фердинанд Альфертс різко відштовхнув Сиротіна і з несамовитим вереском «тут червоо-ні-і!» стрибнув до передавача. Рух його був несподіваним і стрімким, він обрушив на голову Айхлера потужний хук з лівого боку, намагаючися заволодіти мікрофоном.
У скроню він не влучив, кулак ковзнув по потилиці гауптмана, проте удару виявилося достатньо, щоб лезо кинджала глибоко ввійшло в шию. Заливаючи кров'ю Байду, Айхлер повалився йому під ноги. Але підняти мікрофон рядовий Альфертс не встиг — Байда вгатив йому межи очі так, що здалося, ніби вони чують хрускіт черепа. Білий, як полотно, Бегель чомусь потягнув руки вгору. Другий полонений застиг, боячись поворухнутися.
Мікрофон захлинався тривогою:
— Бегелю! Бегелю! Що у вас трапилося? Що трапилося? Байда повільно крутив ручку налаштування, відходячи з хвилі.
67
«Збавили оберти... Лягли в дрейф. Розгубилися?..» Старшина відвів бінокль від очей і запитально подивився на Щерба. Той мовчав, продовжуючи спостерігати.
«Якщо нам вдасться зараз поводити їх за ніс, то не все ще втрачено. Коли ж наш човен прибуде? Якби ж знати... Точного часу вони не назвали. Тягнути час... Де Байда?»
— Доведеться приймати бій... — Байда коротко доповів, і тепер слово було за Щербом.
«Фленсбург» прискорив оберти і пішов до фіорду.
«Ого! В рішучості їхньому капітанові не відмовиш. За двадцять хвилин вони будуть на узбережжі. Зникнути? Не зможемо. Загубитись у скелях? Встигнемо? Так. Але... Хтось повинен прикрити. Залишитися і прикрити! Як воно буде далі — невідомо, але «здобич» ми збережемо. Як воно зветься? «Ретсель»? «Загадка», бодай її... Тоді доведеться чекати другого заходу човна. Він прийде за дванадцять діб. Крім Хомича, ніхто цю «Ретсель» не потягне. Раз. Документація? Байда її захопив, йому й надалі про неї турбуватися. Два. Потрібен третій. Сиротін? Пацанові ще жити й жити. От і троє. Підуть у скелі, шукай після хуртовини в четвер... Отже... Моя черга? Залишитися і прикрити. Виходить, так, Павле. Скільки разів посилав у пекло інших, так треба було... Тепер твоя черга. Все. Ми з Джафаром прикриємо».
— Джафаре! Бери кулемет, що на горищі, набоїв побільше і перебазуйся туди, де в них дизель був. Там непогану позицію влаштувати можна. На морозі, щоправда... Зате простір, маневр. А я з іншого боку будинку влаштуюся. Вони за п'ять хвилин з нього друшляк зроблять. Усі гранати зібрати і — порівну. Швидше! Решті наказую! — він зробив паузу, наче не наважуючись перегорнути останню сторінку.
Троє змучених, потовчених у сутичках бійців дивилися на нього зі спокоєм
— Доповнити боєкомплект. Розподілити вантаж. Лукашевич — машину, Байда і Сиротін — баули. Відходити на північний схід, у скелі. Час підходу нашого човна невідомий. Наступний захід буде через дванадцять діб. А за шість годин тут з'являться наші важкі бомбардувальники. Переорють увесь льодовик, жодних слідів не залишиться, — він замовк.
— Загалом, діяти за обставинами, незалежно від нас. Машина та папери повинні потрапити в Центр! Ми з Джафаром прикриваємо. Відходити через «задній двір», у затінку. На збори — десять хвилин. Полонених ліквідувати. Все.
Три секунди стояли нерухомо. Потім старший лейтенант Байда хотів було щось сказати, та Щербо, відкидаючи будь-які заперечення, відрубав:
— Я сказав — «усе»! Виконувати! — і підступив до вікна. Байда почав повільно вкладати в порожній підсумок запасні магазини.
— Я сам, — поспіхом відгукнувся Сиротін. — Я сам, — твердо повторив він.
— На зворотному шляху прихопи баули, вони на псарні. А ти, Хомичу, машину до виходу давай і ракетниці взяти не забудь, і хутчіше, хутчіше! — розпорядився Байда.
— Тримайся, синку. Вам теж нудьгувати не доведеться. А залишимося живі — не розминемося, — Сиротін стояв перед Щербом, не в змозі ні поворухнутися, ні вимовити слова.
Старшина Лукашевич насунувся збоку. Вони мовчки коротко обнялися. Старшина хотів щось сказати: «Ну, от і...» — і немов зачепився за пересохлий язик.
Байда якось відчужено простягнув жорстку долоню, потім тяжко зітхнув і припав до плеча Щерба. В грудях його щось схлипнуло. Відпустив Щерба, почав поспіхом надягати лижі.
Вони налягли на палиці й почали повільно віддалятися.
Щербо дістав люльку. Розпалював, потім важко затягувався. Несподіваним болем у скронях та пальцях рук відгукнулися удари серця. «Не дури себе. Шансів немає. Немає!.. — повторив він твердо, наче викарбував напис на могильній плиті. І відчув полегшення. Подивився на чорні хмари. — Чи встигнуть наші бомбовози?..»
68
Коли до причалу залишилося не більше півсотні метрів, на палубі «Фленсбурга» з'явилася перша група десантників. Джафар вишукував у приціл своєї снайперки офіцера, але всі вони сховалися у броньованій рубці, і він терпляче чекав, коли на палубі з'явиться командир десантної групи.
Влаштувавшись за кам'яною брилою і не випускаючи люльки з рота, Щербо також спостерігав за наближенням судна. Він був спокійний. Не хотілося ні думати, ні рухатися, тіло було як чуже. Передчуття бою не збуджувало його, одна лише думка крутилася в голові: «Ми своє зробили. Як змогли...»
Будиночок метеостанції спорожнів. Троє до краю навантажених бійців полишили його п'ять хвилин тому, і тепер їхні навантажені спини віддалялись і віддалялись. Вони рухалися з гранично можливою швидкістю в бік похмурого скельного масиву. Білі мурахи на тлі чорного каменю. Ще п'ять хвилин, і щезнуть. Але...